Ідейно-тематичний перегук поезії 20-х і 60-х років ХХ ст. як втілення генетичної спадкоємності ренесансних поколінь

Ідейно-тематичний перегук поезії 20-х і 60-х років ХХ ст. як втілення

генетичної спадкоємності ренесансних поколінь.

Лощинська Н.В.

В історії розвитку вітчизняної літератури бували такі періоди, коли поет

ставав центральною постаттю в суспільстві. Як правило, вони збігались із

епохальними суспільно-політичними подіями, докорінними змінами на різних

рівнях життя. Поети наділені здатністю реагувати на них раніше від інших

сучасників: від політиків, економістів, істориків і т. ін., навіть раніше

своїх творчих побратимів-прозаїків і драматургів.

Літературну карту ХХ ст. В україні визначили два покоління письменників,

відокремлені значним часовим проміжком, що, проте, не завадило їм

перебувати «на відстані серця» (Л. Костенко) одне від одного. Це –

«двадцятники» і шістдесятники. «Поняття «покоління» -- конкретно-історичне

й безумовно необхідне для усвідомлення соціально-художніх зрушень у

мистецтві. Однак було б спрощенням вважати, що лише одне покоління, навіть

таке небуденне і яскраве, як шестидесятники, може виступати носієм

новаторства і цим відрізнятись від інших», -- так вважає Ю. Ковалів[1] і не

погодитись з цим немає підстав. Поезія 60-х змогла досягнути значних

успіхів і впевнено знайти шлях виходу після кількох десятиліть застою

завдяки надійному фундаменту, закладеному поколінням поетів 20-х рр. Адже

література 40-50рр. Перебувала у справді загрозливому мертвотному стані, що

засвідчила хоч би антологія «Українська радянська поезія» (1951р), де пісні

про Леніна, Сталіна, партію, комсомол складають основу. «Із усіх 474

віршів, вміщених в антологію, тільки 14 можна зарахувати до лірики».[2]

Якщо прогрес людства є рух по спіралі, то 60-і в літературі були її

наступним витком після 20-х. Надто багато спільних рис об’єднує ці

розрізнені відрізки шляху української літератури.

Друге десятиліття ХХ ст – було часом плідної творчості цілого сузір’я

поетів першої величини. Ще працювати корифеї: І.Франко, Л. Українка, В.

Самійленко, М.Вороний. До них приєднуються поступово молодші – М.

Філянський, М. Чернівський, А. Кримський, пізніше – М. Рильський, П.

Тичина, М. Семенко. Після громадянської війни входять в літературу

В.Сосюра, Д. Фальківський, М. Йогансен, і т.д.

У 60-і рр. живими класиками вважались ті що в 20-і були початківцями-

В.Сосюра, М.Бажан, В. Мисик,М.Рильський. З’єднуючою ланкою між 50-ми і 60-

ми була творчість Д.Павличка і Л.Костенко, у 60-і прийшли цілі «косяки

талантів» (Л.Костенко), серед них : І.Драч, М.Вінграновський, Б.Олійник,

І.Світличний, В.Симоненко та багато інших. Наведені приклади такого

співіснування в часі численної плеяди поетів «хороших і різних»- явища в

літературі неординарні і в кожному випадку щасливі. За існуючою на сьогодні

в літературознавстві шкалою виміру можемо характеризувати їх ще одним

поняттям - ренесансні. Однак і в період 20-х і в 60-і рр. стосунки між

представниками молодших і старших неформальних угруповань митців не варто

спрощувати: вони були далеко не однозначними. Ставлення до старших братів

по перу набувало іноді гостро критичних форм. Пояснювалось це різними

причинами: для «двадцятників» поезія кінця XIX ст. Символізувала

занепадництво, провінціалізм; виступи проти деяких поетів диктувались

прагненням покінчити з «хуторянською» філософією, «хатньою» замкненістю

літератури. «Для того, щоб ми не зупинялись в творчості, ми повинні

дивитись куди й до чого ми йдемо, а не оглядатись весь час туди, звідки

вийшли... Цебто: одгетькувати якомога рішучіше «селозовані» традиції

дотеперішньої української культури. Нехай Косинки, Осьмачки і навіть Тичини

оглядаються і тримають міцний зв’язок з Нечуєм-Левицьким, Васильченком та

ін.»,[3] - писав В.Поліщук. А М.Семенко навіть зважився посягнути на

національну святиню-прославився символічним спаленням Шевченкового

«Кобзаря». Може комусь ці факти видадуться непереконливими- що ще чекати

від представників «мистецтва майбутнього». Але й цілком відмінного за

естетичними переконаннями члена групи «неокласиків» обурював

«старосвітський смак» деяких «мрійників без крил»:

От Петька Стах, містечковий сіряк

От Вороний, сентиментальна кваша

О, ні, Пегасові потрібна інша паша,

А то - не вивезе, загрузне неборак.[4]

Для шістдесятників подібні виступи уособлювали протест проти

закостенілості, фальші, декларативності літератури, проти інерції

поетичного мислення. В «Оді чесному боягузові» І.Драч не називає імен, але

цей твір викликав особливу лють літапаратчика з членівським квитком СПУ. Не

може пробачити літераторам їх лицемірства і фальші Б.Олійник