Історія України
Історія України
План:
1. Політична роздрібненість Київської Русі кін. XI-сер.XII ст.
1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
2. Зростання великого феодального землеволодіння.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської
влади.
4. Зміна торговельної кон`юнктури, частковий занепад Києва як
торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.
5. Посилиння експансії степових кочівників (печенігів, половців та
ін.).
2. Причини, характер, періодизація та розгортання національно-
визвольної війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).
2.1. Українська національна революція.
2.2.Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648-
серпень 1657 рр.).
2.3. Утворення Української гетьманської держави.
3. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та
його наслідки (друга половина 1994-1998 рр.).
3.1. Позитивні тенденції та процеси.
Висновки
Список літератури
Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII
ст.) .
У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту
починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна
монархія поступово переростає у монархію федеративну. Після смерті батька
три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний
союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували
єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже
двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, ріст та економічне
зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції,
підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на
першу роль у державі. Значного удару союзу Ярославичів було завдано
поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна
подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян
проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірати.
Для стабілізації ситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072
р.). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загально
руський кодекс юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило їхньої
колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а
його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило
останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр.
Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 рр. -
Святослав, 1076-1078 рр. - Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.
Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у державі, була
втрачена політична єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла
зовнішня загроза. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.)
заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися
невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської
Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численні
вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка
знаменитого "Уставу" — своєрідного доповнення до "Руської правди"),
подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі
тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди
наймогутніших країн Європи. Після смерті В.Мономаха його сину Мстиславу
(1125—1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських
земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі
самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське та інші.
1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути
або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий
князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим
апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби
зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на
такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла
поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20
народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва,
на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході —
литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у
Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та
зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів
і територій, їхнє своєрідне "переварювання" і органічне включення у
структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для зростання
відцентрових тенденцій.
2.Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток
продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та
зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві,
в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу
місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів
формування економічної самостійності та політичної відокремленості
давньоруських земель.
Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами:
захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею.
Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам
та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю.
За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі
було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже
майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як
правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши
підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева
феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної
великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної
самостійності та політичної відокремленості земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської
влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст..) серед істориків панувала
думка про те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів
престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип
спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після
смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до
наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира
Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI
ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати
за "отчинний", або "вертикальний", принцип (від батька до сина). Паралельне
існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були
причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична
наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових
тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних
відносин тощо, очевидно, слід визнати, що неврегульованість питання про
головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської
держави.
У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Ки'ів, який того
часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття
(1146—1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше
правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше
року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного
впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським
престолом перетворювався на активного поборника загально руської єдності.
Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена
неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була
суттю міжусобних війн.
4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як
торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст.
половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського
морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було
нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082
р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і
мати свої порти на території Візантійської Імперії; по-друге, хрестові
походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський
шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією,
Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами.
Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію у
зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич,
Володимир- на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі
зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої
самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та
ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 р.
здійснили 12 великих нападів на Русь, майже стільки ж широкомасштабних
походів у відповідь організували руські князі . До того ж за цей час
половці понад ЗО разів брали участь у міжусобних князівських війнах.
Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку
суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а
загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбулося остаточне
формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та
повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової
ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення
структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком
феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає
роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.
Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю
періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині ХІІ ст. були, з
одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності,
князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності,
посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого
землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне
зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури, і ,-
ї
Причини,характер, періодізація та розгортання національно-визвольної
війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).
Українська національна революція.
У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з
такою силою, що кардинально змінив не тільки хід національної історії, а й
суттєво вплинув на геополітичний розвиток всієї Європи. Ця подія була
глибоко закономірним, а не випадковим явищем: спрацював цілий комплекс
факторів, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і
можливим. Перша група факторів спонукала, підштовхувала до прояву
активності, друга — робила що активність можливою, створювала грунт для її
розгортання.
Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної
боротьби у 1648 р.?
У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в
українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення
виснажливої для Західної Європи війни саме Польща стає одним з головних
експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від І583 до 1648 р. у
2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та
зовнішній ривок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на
структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки
(виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засноване на
щотижневій панщині та чітко орієнтоване на ринок). В основі цієї
трансформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення феодальної
земельної власності та посилення кріпацтва.
Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально
збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме
тому помітно зростає панщина, особливо у районах, сполучених із зовнішнім
ринком, наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів
на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За
оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилося
"гірше, ніж галерним невільникам". Справді, влада пана була безмежною — він
за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.
Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково
панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної
кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були
тоді у багатьох галузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного
ринку України. . . Потерпали українські селяни і від здачі феодалами
своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що
належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті
у короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно
експлуатували селян і виснажували землі.
У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які
перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності
та сплачувало податки по20—30 грошів з "диму", церковну десятину та ін.
Хоча на початку ХІІ ст. більшість міст України користувалися Магдебурзьким
правом, це самоврядування постійно обмежувалося. Користуючись правом
безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку
різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з
жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та
економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці,
а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу "випадання"
українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у
перспективі на відсталу "селянську націю".
Не задоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке
являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта,
реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися
індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали
володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На
середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали,
а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під
контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у
січні 1638 р. прийняв "ординацію Війська Запорозького реєстрового", яка
суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність
старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана
було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта.
Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з
реєстру автоматично ставали кріпаками.
Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і
критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави,
перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були
чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція
українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив
зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід
цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення.
Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику
національного та культурного поневолення українського народу. Одним з
основних інструментів окатоличення в їхніх руках стала уніатська церква,
яку активно підтримувала Римська курія. Папа Урбан (1623—1644 рр.) у своїх
листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти
поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в
українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та
школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес
передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків
православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та
поширення українських книг.
Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної
еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки
помітно гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського
народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної
самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені чинники
були, так би мовити спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового
народного виступу саме у цей час. Проте у природі та суспільстві крім
факторів, які підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, що
роблять цю дію можливою.
Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-
визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче
посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Достатньо сказати, що
250 магнатських родів (Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та
ін.), які проживали на Волині, тримали у своїх руках найбільші латифундії в
усій Речі Посполитій. Концентрація матеріальних цінностей була величезною:
1629 р. 37 найбагатших волинських магнатів володіли 3/4 усіх селянських
господарств. Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: "Це були
"королев'ята", "віце-королі", "королики", удільні князі нової генерації,
справжні правителі України, супроти яких король і сейм не мали ні
авторитету, ні влади".
Проявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над
реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель,
але оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою
оплати козацькому військові стало розширення його вільностей і прав.
Внаслідок чого реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну
силу, яку вже наказами та "ординаціями" обмежувати було не тільки важко, а
й небезпечно, бо виписані з реєстру козаки, на думку офіційних польських
властей, ставали "постійними резервами бунту".
Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли
накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості
українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за
національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до
переможного кінця.
Важливими причинами, що робили можливим початок козацького повстання,
є посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка того часу була
своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати
основою для створення повноцінної держави.
На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань
типології, хронологічних рамок та періодизації боротьби, що розпочалася
1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ,
найчастіше вживають три терміни: "повстання" (козацьке, народне,
українське, селянське), "війна" (козацька, селянська, громадянська,
польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна) та "революція"
(козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська).
Такий широкий оціночний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба
широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в
українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом
періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця
особливість національно-визвольних змагань, певною мірою, і зумовила таку
розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки
між поняттями "повстання", "війна", "революція" у контексті подій XVII ст.
існує не протиріччя, а глибинний генетичний зв'язок. Народне повстання, яке
розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення
України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши корінні,
глибокі якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла в
національну революцію.
З огляду на це "національна революція" є саме тим узагальнюючим
терміном, який адекватно відбиває суть, масштаби, зміст та форми боротьби
цієї доби. Аргументами на користь терміна "національна революція" є ті
докорінні (революційні) зрушення, які відбулися у житті суспільства у
другій половині XVII ст.:
— утворення та розбудова Української національної держави;
— встановлення нових кордонів та поступове формування державної
території;
— радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади
національної за складом козацької старшини;
— скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;
— ліквідація великої земельної власності польських та ополячених
українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької
власності на землю;
— визволення українських міст з під влади короля, магнатів, шляхти,
католицького духовенства;
— втягнений в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення,
всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.
Революція характеризується переплетінням національно-визвольних та
соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне
протистояння (католицизм — православ'я), оскільки вимоги та мета окремих
суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера
виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство,
міщанство та духовенство. Нині залишається відкритим питання про
хронологічні рамки революції. Як відомо, вона почалась у лютому 1648 р. й
захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська
Запорозького Б. Хмельницького.
Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — гетьман
України, творець Української держави. Походженням з дрібної української
шляхти (по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських
шкіл та у Львівській єзуїтській колегі добре знав декілька мов, історію,
юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій
службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в часи повстань
30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 на Запорозькій
Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській
національній революції. Під час національно-визвольних змагань проявив себе
як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До
кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику,
прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у
Суботові в Іллінській церкві.
Закінчення революції радянська історіографія пов'язувала з 1654 р.,
тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком "возз'єднання", у якому
вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній
літературі переважає твердження про те, що закінчення Визвольної війни слід
пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це
дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу
після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер, стали менш
масштабними і локальнішими. Тому обґрунтованішим можна вважати висновок В.
Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння
гетьмана П. Дорошенка 1676 р.
Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька
етапів:
І етап (лютий 1648 — серпень 1657 рр.) — припадає на час найбільшого
піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.
II етап (вересень 1657 — червень 1663 рр.) — включає добу
громадянської війни, що призвела до поділу козацької України на два
гетьманства.
III етап (червень 1663 — вересень 1676 рр.) — охоплює період боротьби
за возз'єднання Української держави.
Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прогресуюча
втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення,
наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного
виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької
Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим.
Народне повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну
війну, яка згодом трансформувалася у національну революцію. Боротьба, що
точилася протягом 1648—1676 рр. носила національно-визвольний, релігійний
та соціальний характер.
Розгортання національно-визвольної війни . (лютий 1648 — серпень 1657
рр.)
На першому етапі Української національної революції народну боротьбу
очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595— г657
рр.).Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана
Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами
зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті
забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до
польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно:
Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не
знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі
більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де
під його керівництвом козаки у січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і
обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала
центром збирання повстанських сил, і базою для розгортання визвольного
руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була віддзеркаленим трагедії
поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося
полум'я великого повстання.
Намагаючись як найшвидше придушити козацьку іскру у самому зародку,
Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали
удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги:
у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під
Пилявцями (вересень). І Вже у ході цих баталій яскраво виявився талант Б.
Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних
тактичних заходів: розгрому ворога по частинах у ході зустрічної битви
(Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до
відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з
метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).
Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою
пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на
свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами!
Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував
абсолютно нову її модель, у якій зовнішньо політичний фактор був одним із
центральних.
Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для
Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил . Тому
гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в
Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено,
і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з
Тугай-беєм.
Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями
над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід
визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона
охопила майже всю територію України, під знамена повсталих стали козаки,
селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масштабність
національно-визвольної та антифеодальної боротьби, активність повстанських
формувань у західних районах Волинського та Руського воєводств зумовили
посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б.
Хмельницький наближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до
того, що "майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило у путь". Не
кращою була у цей час і ситуація у Варшаві: "Тут немає нікого, хто б не
думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя".
Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити
польську армію і захопити столицю, обмежився, лише викупом зі Львова і
укладенням перемир'я під Замостям. Що це було: продуманий крок чи фатальна
помилка козацького ватажка? Які ж фактори вплинули на такі рішення і
остаточно визначили їхній вибір?
Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала проблема
боєздатності власного війська, адже з численними перемогами накопичувалася
і втома збройних формувань повстанців. Джерела свідчать про різке
скорочення козацького війська після битви під Пилявцями. Це пояснюється
тим, що частина полків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, а певна
кількість повстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль
відіграли і відірваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Тому
перед вирішальними діями Б. Хмельницький міг розраховувати лише на ЗО— 40
тис. вояків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней
та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій
у зимових умовах військо було не підготовлене.
Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розраховувати і на
кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648
р. неподалік вік Ямполя з'єдналося з ордою Крим-Гірея. За свідченням деяких
джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після
облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні сили Орди на чолі з Калга-
султаном повертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише незначна
частина формувань Тугай-бея.
Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній
воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того,
після укладення у жовтні 1648 р.у Мюнстері миру, який фіксував закінчення
тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї
союзниці Австрії.
Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не йти на Варшаву
мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід
польського кордону міг внести нові акценти у характер війни. Створювалася
цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби у
несправедливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських землях
гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській
території місцеві жителі чинили б опір.
Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достатньо міцні
позиції, водночас боялася народного гніву, який, вийшовши з під контролю,
міг би суттєво зачепити й інтереси заможного козацтва. Тому в своїй
більшості старшина вимагала негайного укладення перемир'я. Гетьман чудово
розумів, що у, нього за плечима розбурхане, розбалансоване суспільство, яке
вийшло з рівноваги. Терміново необхідно було осмислити ситуацію, взяти під
контроль суспільні процеси, визначити чіткі перспективи подальшого розвитку
українських земель.
Бурхливий розвиток подій, постійне збройне протистояння призвели до
того, що майже вся енергія та розум козацької верхівки були зосереджені у
військовій, а не політичній сфері. Ті обставини, а також природний
консерватизм старшини, не дали змоги побачити нових перспектив, перспектив
створення незалежної української держави. Б. Хмельницький та його соратники
у цей час твердо стояли на позиціях традиційного "козацького автономізму".
Тому й мета у них була не радикальна — започаткування власної державності,
а порівняно поміркована — реформування державного устрою Речі Посполитої —
утвердження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як
Литві. З огляду на це цілком зрозумілою стає поведінка козацької верхівки.
Підтримку обрання на трон короля Яна Казимира, відмову від контролю над
західним регіоном (третина визволеної території України, з високо
розвинутим виробництвом та значним людським потенціалом) історики вважають
невиправними помилками, але ці кроки абсолютно логічно випливають з ідей
автономізму, прихильниками яких були у цей чає як гетьман, так і більшість
його прибічників.
Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було
наслідком взаємодії складного комплексу чинників. Найголовніші з них —
прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з
боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями
Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України,
захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої
програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його соратниками ідеї
"козацького автономізму", нездатність козацької еліти побачити реальність
перспектив створення незалежної української держави.
23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький на чолі повстанського війська
тріумфально вступає до Києва. Його зустрічали як "українського Мойсея", що
"визволив свій народ від польського рабства". Між тим польська сторона,
використавши умови перемир'я не для конструктивного діалогу з українцями, а
для збирання сил, вже у травні 1649 р. розпочала масований наступ на
українські землі . Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали
здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром,
Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзивілом.
Вишневенький Ярема (1612—1651) — один із наймогутніших магнатів Речі
Посполитої. Походив з українського князівського роду. Перейшов у
католицтво. Виступав проти урядової політики централізації. Брав участь у
жорстокому придушенні козацько-селянського повстання 1637—1638, Під час
Визвольної війни відзначився у боях 1648 під Макнівкою, П'яткою і
Старокостянтиновим проти козацького війська, очолюваного М. Кривоносом.
Ставши в 1649 коронним гетьманом, продовжував придушувати визвольний рух в
Україні заради відновлення польсько-шляхетського панування.
Проте литовська армія не змогла подолати протидію білоруських
повстанців, яким Хмельницький відправив на допомогу козацькі загони. У
скрутну ситуацію потрапив і Я. Вишневецький, військо якого Хмельницький
оточив під Збаражем. Коли ж польський король вирушив на допомогу оточеним,
гетьман швидким маневром не тільки зупинив наступ поляків, а й примусив їх
поспіхом будувати табір для оборони. Шляхетське військо опинилося у
катастрофічному становищі — назрівала подвійна поразка Речі Посполитої —
під Зборовом і під Збаражем.
Проте у вирішальний момент, підкуплений поляками, кримський хан Іслам
Гірей зрадив Хмельницького. І. зауважимо, що українсько-татарський
мілітарний альянс з моменту свого виникнення був дуже ненадійним, адже
Україна для Кримського ханства тривалий час була, з одного боку, об'єктом
для грабунку, з іншого — певною загрозою. З огляду на це перемога України у
протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української
державності зовсім не приваблювали татар. Вони завжди мали на меті тільки
взаємо розслаблення протидіючих сторін та провокування перманентного їх
протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарських набігів.
І під тиском обставин Хмельницький був змушений піти на укладення в
серпні 1649 р. Зборівського мирного договору. Відповідно до його умов
козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала
Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства) На цих землях влада
належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав
місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас
магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; більшість селян
повертались у кріпацтво; воєводства Волинське та Подільське, як і до
повстання, залишалися під владою короля.
У цей період Б. Хмельницький та його прибічники боролися лише за
політичну автономію для козацького регіону. Зборівська угода, яка,
здавалось би, скріпила досягнення поставленої мети, з часом показала свою
нежиттєздатність. Вона не зняла протиріч і суперечностей між Україною та
Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. Вже у вересні 1650 р. король
Ян Казимир під час таємної бесіди з папським нунцієм обговорював плани
нового походу в Україну. Підтримуючи цю агресію, Римський Папа прислав
королю освячений меч і благословення на війну. І в лютому 1650 р. польські
війська вдерлися на Поділля і захопили містечко Красне. Ця подія стала
початком нового раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва
під Берестечком (червень 1651 р.). У битві 150—200-тисячному польському
війську протистояло 100 тис. війська повстанців, до яких приєдналися 50
тис. татар з огляду на цю статистику, цілком зрозуміло, у яке катастрофічне
становище поставили повстанців татари, які, не витримавши артилерійського
обстрілу, у вирішальний момент покинули поле бою. Коли ж Б. Хмельницький
зробив спробу зупинити відступаючих, то сам опинився в татарському полоні,
з якого визволився лише через деякий час і за викуп.
Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави.
Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору
козацький реєстр обмежувався до 20 тис. чоловік, влада гетьмана
поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні
відносини. Крім того, шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків.
За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розуміє, що вибитися
власними зусиллями з під польського панування, маючи лише ненадійного
союзника — татар, не вдасться. До того ж для більшості володарів
європейських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного
свого господаря — польського короля. Тому Б. Хмельницький змушений був
шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними
кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскільки Москва зайняла
вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту. Ще в
другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання
українським купцям права вільно плавати Чорним морем, торгувати без мита у
турецьких володіннях. Наприкінці року оттоманська Порта формально прийняла
Військо Запорозьке під свою протекцію. Спираючись на турецьку підтримку, у
вересні 1650 р. гетьман направив велике козацьке військо до Молдавії, маючи
на меті через шлюб його сина Тимоша з донькою молдавського господаря
Розандою вивищити свій рід до рівня князівського та укласти союз України з
Молдавією. Проте для Б. Хмельницького молдавська авантюра закінчилася
надзвичайно трагічно — 1653 р. гине його син Тиміш, Валахія та
Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари знову
зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Ускладнення геополітичної
ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти
підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких
відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики
Війська Запорозького.
Ще починаючи з 1648 р., Б. Хмельницький неодноразово звертався до
Москви з проханням допомогти у антипольській боротьбі. Навіть загрожував
війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Проте Москва не хотіла розривати
миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити
сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити
українські козацькі збройні формування для відвою-вання у Речі Посполитої
втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких
вагань во ім'я спасіння віри православної погодився взяти Військо
Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653
р. Земський собор. Юридичне цей акт оформлено підлас російсько-українських
переговорів у січні—березні 1654 р.У Переяславі було узгоджено принципові
засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та
Росії, протекторат московського царя над Україною з береження основних прав
і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на
цьому етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності у підходах до
новоствореного союзу. Спочатку російські посли відмовилися принести присягу
за царя, оскільки відповідно до специфіки їхнього державного устрою
самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який
очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження
прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскільки
усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх
довільно. На цій підставі фахівці вважають, що події січня 1654 р. у
Переяславі мали, головним чином, ритуально-символічний характер.
У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд
росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження
української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли
компромісу, який увійшов у історію під назвою "березневих статей' і згідно
з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління,
територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних
відносин, цілковиту незалежність проведенні внутрішньої політики. Водночас
окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського
населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися
дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом. (Зауважимо, що за життя Б.
Хмельницького конкретний зміст "березневих статей" козакам був невідомий).
Серед істориків ще й досі не втухають дискусії з приводу визначення
історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація
ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не
зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди
надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п'ять підходів: "персональна
унія" (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного
монарха); "васальна залежність" України від Ртеії; "автономія" України у
складі Росії; "возз'єднання" українського та російського народів;
"військовий союз" між Україною та Росією.
І якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком
очевидно, що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації
власних планів Москва хотіла часткову залежність України перетворити на
цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські
автономні права та вольності; Чигирин же вирішив, використовуючи Росію як
важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та
розбудовувати власну незалежну державу.
Укладення Переяславсько-московського договору кардинально змінило
геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-
російськрго союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство
підписують "Вічний договір" про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього ж року
кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з
царем. Протягом кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви
обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено.
Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було
перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис.
немовлят і взято у неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація
не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий
удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні
1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено
московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на
переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про
повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою
ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало
гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був
спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення
західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького;
убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх
династичних замірів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного
князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській
державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію
в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та
Литви. Все чіткіше у цей час почав виявляти себе шведський вектор у
зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина
прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної
боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного
українськосько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід
подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б.Хмельницького розбив
апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає так і не здійснивши
своїх задумів.
Отже, на першому етапі Української національної революції (лютий 1648
— серпень 1657 рр.) національно-визвольній боротьбі були притаманні значне
піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої
частини території та населення України, переплетіння з селянською війною.
Цей період характеризується різким ускладненням міжнародного становища
українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників
на процес державотворення визначали динаміку та різновекторність
зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького. Спочатку пошуки союзників
здійснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина — Росія", проте незабаром
після укладення Вільнедського перемир'я у зовнішньополітичній моделі Б.
Хмельницького з`явився новий вектор — шведський.
Утворення Української гетьманської держави
У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657 рр.) у
середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-
політичної думки були чітко сформульовані фундаментальні основи
національної державної ідеї:
— право українського народу на створення власної держави в етнічних
межах його проживання;
— незалежність і соборність Української держави;
— генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю,
спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.
Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б.
Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї
козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після
взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них
польської адміністрації, гостро стало питання про власну національну
державність. Необхідно було забезпечити регулювання економічного життя,
правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади
внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох
основних факторів: традицій та звичаїв суспільного життя українців,
насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної
держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну
ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва фактори визначили
напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті
слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.
Функціонування держави виявилося у запровадженні власного
територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади;
введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія
Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала
Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3
млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького
війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в
екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу.
Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650
р. — вже 20.
Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала
система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель
управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була
Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні,
господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою,
до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше
скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в
державі.
Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну
адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами,
керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для
всіх нормативні акти — універсали. Система органів публічної влади мала три
рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі
належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна
старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю
територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий
уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових
урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул,
хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих,
але привілейованих — отаманами.
Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з
1654 р. була введена посада гетьманського підскарбія, який контролював
прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці
здійснювалося із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з
прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з
податків.
Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала
національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах
Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво,
навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське
населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе
полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко,
Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у
вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала до
100—150 тис. осіб.
Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових
засадах, які часто вступали між собою у протиріччя — демократії та
авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань
переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних
явищ та норм:
— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу
мала уся "чернь", тобто все військо;
— виборність всіх посадових осіб від сотника до гетьмана;
— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу
міщанам і селянам "покозачитися" і стати частиною привілейованої верстви —
козацтва;
З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше
набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті
суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавіллямас), під впливом
Б.Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала.
Безпосередніми проявами цього процесу були:
— поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх
старшинською радою;
— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;
— домінування командних методів управління в державному житті;
— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання
гетьманської влади у монархічну.
Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української
держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння
з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної
боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно
переплелася з національно-визвольним фактично переросла у Селянську війну.
На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого
феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та
кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.
Умови Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів
тимчасово загальмували розгортання цих прогресивних змін. Знову
відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що
викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської
війни. Лише після перемоги у битві під Батогом (1652 р.) на території
Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система
господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та
українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім
зовнішніх факторів, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула
стати крупними земельними власниками. Проте гетьман, розуміючи, що основною
масовою рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство,
намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і як міг гальмував
зростання великого землеволодіння новітньої еліти.
Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать
численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством,
Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими
державами.
Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької
еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення
суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було
покладено модель військового територіального поділу та систему організації
публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті
козацької держави посилились тенденції переростання демократії в
авторитаризм, а республіки в монархію.
Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його
наслідки (друга половина 1994—1998 рр.)
Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень
життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992
р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо 1990 р. частка
заробітної плати у валовому національному доході становила майже 60%, то
1993 р. вона знизилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося
повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як
мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах середня
заробітна плата, як правильне перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то
в Україні у жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від
середньої у народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила
лише 7% середньої заробітної плати. Різко впала купівельна спроможність
населення. Протягом 1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.
Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі
України. Вже в 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення,
"середній клас" танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%.
Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами
"багаті"—"бідні".
За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р.
проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна у
трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези
"попередня стабілізація і лише згодом реформування" та перехід до формули
"прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та
економічної стабілізації". У соціально-економічній політиці було визначено
такі основні напрями та пріоритетні завдання:
І. Фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання
платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.
2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.
3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення
ринкової економіки на основі розширення приватного сектора.
4. Децентралізація управління економікою.
5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке визначення
пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики.
6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної
плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передачу через акції
у приватне користування населення державного майна.
Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були
швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядові постанови про підвищення
зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін; лібералізацію експорту.
Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та
монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було
зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного Валютного Фонду, який
вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позики, була саме
лібералізація цін.
Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві
недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моделі реформування: по-
перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів; по-друге,
глибокі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони
відбуваються за допомоги державного програмування; по-третє, ринок погано
розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери.
Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'язаний з лібералізацією
цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й
суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового
реформаторського курсу.
Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р., її
адаптації до умов життя, що динамічно змінювалися, доповнення програмою
антикризових дій. Вже в квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради
України Президент визнав потребу корекції реформ. Вона передбачала
посилення керованості економікою, подолання кризи державної влади,
активізації соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися
дискусії щодо пошуку власної української моделі ринкового трансформування
економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку
республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку
Президент обнародував у своїй доповіді з нагоди першої річниці Конституції.
Основними положеннями програми були прискорення приватизації, легалізація
за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки,
активізація інвестиційного процесу, отримання максимального економічного
ефекту від зовнішньої торгівлі, енергійний перехід аграрного сектора на
рейки інтенсифікації виробництва, піднесення рівня ефективності
використання енергоресурсів, економічне забезпечення пріоритетного розвитку
соціальної сфери.
Позитивні тенденції та процеси.
1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993 р. інфляція в
Україні становила понад 10000%, 1994 р. — 500%. В 1995 р. прогресуючу
інфляцію вдалося призупинити: в січні вона становила — 21,2%, а вже в
травні — лише 4,6%.
2. Певні структурні зрушення. Вже 1995 р. промисловими підприємствами
недержавного сектора було вироблено 45% загального обсягу промислового
виробництва. Надалі ця тенденція набрала сили і в першому півріччі 1998 р.
недержавний сектор продукував 65,9% промислової продукції.
3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну. Для перших
років існування незалежної України була характерною "втеча" капіталів за
кордон. Це означало, що значна частина коштів, виручених за експорт
українських товарів, осідала в західних банках. У 1995 р. намітилася
суттєва зміна напрямку руху валюти.
4. Інтенсифікація процесу приватизації. Вже 1995 р. приватизовано 8
тис. великих та середніх підприємств України і практично завершено малу
приватизацію.
5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств.
Понад 4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність.
6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тиску на
економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб
усіх форм власності. На початку 1995 р. відбувся перехід до оподаткування
прибутків підприємств та організацій за ставкою 30%, скорочено податкові
пільги. Ставка податку на додану вартість знизилася з 28% до 20%.
7. Суттєве зменшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998 р.
Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами із 164 країн
світу. Від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі зменшилося майже на третину і
становило 1 млрд. доларів.
Однак ці тенденції не набули сталого характеру. Зрушення, спричинені
їхньою дією, — це лише прориви в окремих економічних сферах. Ситуація
залишилась складною, що засвідчують економічні показники першої половини
1998 р. У цей час збиткове працювала більша частина (51%) підприємств, що
на 6% перевищила аналогічні показники попереднього року. Тільки 101 із 9,7
тис', обстежених підприємств здійснювали комплексну механізацію та
автоматизацію виробничих процесів. Нову конкурентоспроможну продукцію
освоювали лише 9,2% промислових підприємств, нову техніку — всього 1%. За
бартерними умовами підприємствами у першій половині 1998 р. було
реалізовано 41,7% продукції. На ринку праці посилилася тенденція зростання
безробіття — на липень 1998 р. кількість безробітних порівняно з початком
року зросла на чверть.
Вже восени 1998 р. під впливом руйнівних процесів на фінансових ринках
Росії та Південно-Східної Азії, які активізували негативні тенденції у
вітчизняній економіці, знову розпочався спад промислового виробництва, що у
вересні сягнув 2,6%, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні. Негаразди
посилювались і значним зростанням заборгованості держави з виплати зарплат
і пенсій (на 1 жовтня 1998 р. вона становила: із зарплат — 3,2 млрд. грн.,
із пенсій — 1,1 млрд. грн.).
Загострення проблем реформування економіки зумовлені недостатнім
ступенем обґрунтованості економічних реформ; повільним формуванням правової
бази реформування; протистоянням між гілками влади; опором реформам з боку
опозиційних сил; недосконалим механізмом соціальних компенсацій;
зовнішньоекономічними прорахунками тощо.
Отже, після семи років пошуку оптимальної моделі реформування,
апробації різних її варіантів в економіці України позитивні тенденції та
процеси переплітаються з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного
економічного сектора свідчить зменшення бюджетного дефіциту, певні
структурні зрушення, пожвавлення в літакобудівній, суднобудівній,
автомобілебудівній та електронній промисловості, започаткування процесу
повернення капіталу в Україну, зниження від'ємного сальдо зовнішньої
торгівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси — зростає кількість
збиткових підприємств, значна кількість продукції реалізовується через
бартерні угоди, невпинно збільшується заборгованість держави із виплат
заробітної плати, зростає безробіття тощо.
Висновки.
Висновок першого питання.
Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ-ХІІІ
ст. її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й
культурного життя був надзвичайно вагомим.
Вийшовши на історичну сцену з походам Аскольда на Константинополь і
нажахавши середньовічний світ середини IX ст., Київська Русь поступово
перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в
політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні й
союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною,
Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних
відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла
вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт
бувало досить, щоб стримати його.
Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави
поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними
були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті
руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди
створили багату духовну й матеріальну культуру.
Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати
держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і
села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й
відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й
міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і
духовній культурі українців, росіян і білорусів.
Висновок другого питання.
3 самого початку боротьба охопила "всю Русь" й спрямовувалася проти
національно-релігійного гноблення з боку Польщі. Українці прагнули
звільнити від "ляхів" "Руську землю" й домогтися "відокремлення Русі від
Корони". З кінця 50-х рр. Народні маси розпочали також боротьбу проти
колоніальної політики Росії, уряд якої намагався звести нанівець
суверенітет козацької України; вони також чинили спротив спробам Кримського
ханства й Порти підпорядкувати її своїм інтересам.
Невід'ємною складовою революції була соціальна боротьба. Незважаючи на
виразно окреслені жорстокість та розбійницький й грабіжницький аспекти,
основний її зміст полягав у ліквідації всіх різновидностей феодальної
залежності й існуючих форм експлуатації, у виборені особистої свободи і
вільної (фермерського типу) власності на землю. Влітку 1652 р. селяни і
міщани де-факто добилися визнання з боку українського уряду головніших
соціально-економічних завоювань.
Отже, боротьба носила національно-визвольний, релігійний та соціальний
характер, її головніші завдання полягали в тому, щоб добитися створення
незалежної соборної держави і ліквідувати існуючу феодальну модель
соціально-економічних відносин й утвердити нову, в основі якої лежала б
дрібна власність фермерського типу.
Наслідки революції виявилися для української нації катастрофічними: не
вдалося ні створити держави в етнічних межах України, ні відстояти
незалежності козацькій Україні, хоча за свободу було заплачено неймовірно
високу ціну – втрати (від воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплення в
ясир, переселень) становили близько 65-70% усіх українців (2,6 (
3,2)-3(3,5) млн. осіб від близько 5 млн. мешканців етноукраїнських земель
Речі Посполитої), а в Правобережній Україні близько 85-90% жителів
регіону; зазнали руйнувань майже всі міста України.
Що стосується третього питання то можна зробити висновок , що у
переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли
паралельно з радикальними перетвореннями у політиці, економіці, соціальній
сфері відбуваються адекватні зрушення в культурі. Це засвідчує історичний
досвід. Адже внаслідок діалектичної взаємодії з суспільством культура є, по-
перше, індикатором суспільного розвитку (відображає стан морального
здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує
його духовний потенціал); по-друге, синтезатором суспільного досвіду
(сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, органічно поєднує
позитивний досвід минулого з сучасним, враховує тенденції майбутнього); по-
третє, стабілізатором суспільних процесів (перебуваючи під значним впливом
пануючого типу суспільних відносин, економічного укладу політичного режиму,
соціально-класової структури, етнічних і національних відносин, культура
активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної
радикалізації або стабілізації громадської думки активізує або гальмує
суспільні процеси у різних сферах життя, намагаючись забезпечити суспільну
гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей);
по-четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність
об'єднувати людей незалежно від їхньої світоглядної та ідеологічної
орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а
народи — у світову цивілізацію.
|
