Мифология Древней Греции (Міфологія Стародавньої Греції)

Український державний морський технічний університет

Реферат

ТЕМА:

“Міфологія Стародавньої Греції”

Студент:

Коваленко І.

Группа: 1447

Викладач:

Щукин Е.О.

Миколаїв 2001

План

Вступ

I. Міфологія Стародавньої Греції

1) Олімпійська міфологія.

2) Антропоморфізм в стародавньогрецькій міфології.

3) Регігієутворююча функціональність міфології Греції.

4) Тварини у грецькій міфології.

II. Релігійний культ стародавніх греків.

III. Релігія античної Греції.

Висновок

Список використаної літератури

1. Вступ

Міфологія Стародавньої Греції є яскравим явищем світової

цивілізації. Її виникнення починається ще з періоду патріархату

стародавньогрецьких племен. Грецька релігія почалася з міфології, яка

увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення, і своєї довершеності

досягла в олімпійській міфології – загальна грецька міфологія періоду

патріархату. В цей час головним богом греків був Зевс, який живе і править

на горі Олімп. Він є отець всіх богів і людей. Головним цієї міфології є

релігієутворююча функціональність – вона стає основою для формування

уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньої релігії.

Важливим в грецькій міфології є поняття культу, вірування. Головним

елементом релігійного культу були храми, які для греків були житлом богів,

і вони були уособлені в скульптурах. Храм також був громадським

приміщенням, де зберігалися державні і приватні кошти, документи та інше.

Народ невеличкої стародавньої Греції подарував світу такі набумки

духовної культури, які вподальшому стали основою європейської цивілізації.

Вагому роль у цьому відіграла релігія, виникнення якої припадає на середину

II тис. до н.е., коли на південній частині Балканського півострова

з’явились дрібні рабовласницькі війни.

З інших релігій, давніх цивілізацій, давньогрецька вирізняється

політеїзмом з певною ієрархією антропоморфних богів та багатою міфологією.

Міфологія Стародавньої Греції

Стародавньогрецька міфологія була одним з найяскравіших явищ, що ----

- на всій світовій цивілізації. Вона з’явилася уже в первісному світогляді

стародавньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу

увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм,

який теж не минули стародавні греки. Одним словом, релігія стародавніх

греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вираз в міфології, своєї

довершеності досягла в олімпійській міфології.

Олімпійська міфологія – це вже загально грецька міфологія періоду

патріархату. Дослідники зазначили цікавий момент: імена місцевих богів чи

місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює “отець всіх богів і людей “ Зевс. Він

живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Родина Зевса складалася

з дружини Тери, образ якої створено на основі образу мікенської богині-

корови, і дітей, покровительки браків, сім’ї; і їхніх дітей: Аполлона –

бога сонця і музики; Артеміди богині полювання, Афродіти – богині краси і

кохання; Афіни – богині мудрості, Гермеса – бога торгівлі. Крім них до

родини Зевса входили його брати Посейдон – бог моря, Аїд – бог підземного

царства. А також богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості

Феміда, символа вічної юності – Геба тощо. Всі олімпійські боги

антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях:

вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і

негативні, які інший раз ганблять цих богів. Вони їдять і п’ють, сваряться

і милуються, народжуються і вмирають. Давні греки вважали, що світ сам по

собі вічний і не потребує творця (ця ідея потім була сформульована в

давньогрецькій філософії). Олімпійські боги не були творцями світу, вони

захопили готовий світ і поділили цого між собою. Вони нічого не роблять, а

керують світом і банкетують. Із олімпійських богів лише один бог Гефест був

ремісником, він – покровитель ковалів. Башня землеробства – Деметра, бог

скотарства – Діоніс, бог пастухів – Пан, за уявленнями греків, на Олімпі не

живуть. Такий поділ богів відображає цілком реальний процес відокремлення

розумової праці від фізичної, який відбувся на цей час у давньогрецькому

рабовласницькому суспільстві.

Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-

геної – Прометей і Геракл.

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з

землі і води. Так як під час творіння люди вийшли беззахисними і менш

пристосованими до диття, ніж тварини. Прометей дав людям знання, навчив

користуватися вогнем, використовувати ремесло, за що Зевс покарав його,

прикувавши ланцюгом до скель Кавказу.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількіть

міфічних геноїв, які приборхують чудовиська, що шкодять людям.

Антропоморфізм стародавнтьгрецької міфології був свідченням усвідомлення їх

влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають

значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В еліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія,

крім релігійного, набирає такоф літературного і мистецького значення, вона

дає матеріал мистецтві для аллегорій і характерів.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієутворююча

функціональність – вона стає основою для формування уявлень, обумовлює

фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям

реального життя, стає підваленою реалістичного мистецтва не тільки в часи

античності, але до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки

ретельно ставились до виконання культових положень. Великого значення в них

набрав культ бога сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було

присвячене светилище в Деталях. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали

великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати

на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині

радючості і землеробства, а також законодавства, осільки землеробство

вимогало осілості і стабільності в житті. Їй було присвячено святилище в

Елевсіні, поблизу Афін. В цьому святилищі традиційно, сотними років

відбувалися містерії, – таємничі обряди з участю лише посвячених. Першим

ступенем посвячення були пісні і танці вночі в свято Великих Елевсіній. На

другому ступені збиралися у самому святилищі, де виконувалася драматична

вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри –

Персефони (Кори). Персефона стала жінкою Аїда. Але щовесни вона поверталася

до матері, а потім знов до підземного царства. Це була символізація

вимираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту плодючості, таїнства

вічного життя. Посвячені в культ Деметри набирали права на вічне життя

після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги

благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали,

накриклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних

і суспільних обоб’язнів. Згодом Великі Елевсінії були визнані

загальнодержавним святом.

В архаїчну епоху відбувалася істотна зміна з культом Діоніса, він

став богом рослинності, виноградарства і виробництва, цого поставили на

рівні з Аполлоном, він став уособлювати ідеї безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов’язана релігійно-філософська течія

орфікій, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і

музи Калліопи. Міф разповідає про смерть його дружини Еврідіки, яку укусив

змій. Бажаючи повернути кохану жінку до життя, Орфей спустився у підземне

царство. Грою на кіфрі і співом він зачарував стража підземного царства

Кербера, а також Персефену, жінку Аїда. Орфею було дозволено забрати жінку

з собою. Але він, ведучи її на верх мусив не оглядатися назад. Та цікавість

перемогла цого, він таки оглянувся (чи не на красуню Персофену?): втратив

Еврідіку. Але Орфей надбав знання про душу. Він розповів людям, що душа –

це початок добра, частина божества, а тіло – це таємниця душі. Після

визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, перевтілюється.

Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз – переселення душі з одного

тіла в інше.

Вчення орфіків в наступному було сприйняте філософами (піфагорійцями

та неоплатоніками) і християнськими богословами.

Характеризуючи міфологію архаїчної епохи, ми мусимо звернути увагу

на її зв’язок з філософією, як тільки що виявилось при розгляді

стародавньогрецького вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно

художньооздоблена стародавньогрецька релігія не встигла набрати застиглих

догматичних форм так, як це було, наприклад, в індуїзмі. Вона не встигла

різко відокремитися від філософії та від науки в цілому. Жречество не

утворило соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке

стало історичною ознакою культури цього періоду, не минуло релігійної думки

і було присутнє в міфології. Внаслідок цього відбулось, скажемо,

оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження

космосу і богів ототожнювалось. Творцем всього був бог Хронос, він з хаосу

і ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же – Ерос.

Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну

з переїд – морських німф), Крона і Рея. Син Крона – Зевс – домігся влади

над усіма богами і людьми, за Діоніса, увібравши в себе його силу.

Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вини і радості, теж

Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого із розвитком

Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон.

Безумавно, тут багато несхожостей, суперечностей. Адже цей міф,

приписуваний Орфею, творився в різних місцях, в різний час, доповнювався і

уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив

істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ, як такий, що

розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали віхідні

закони і основи існуючого світу. І це потім виявилося у філософській школі

мілетців: Фалеса (бл. 625-547 рр. до н.е.), Анаксіманура (бл. 585-525 рр.

до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 570-бл. 475 рр. до н.е.) і

Піфагора (бл. 570-500 рр. до н.е.).

Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поруч. Інший раз

заважали один одному, інший раз доповнювали один одного. Це був єдиний

потік духовного розвитку, який кристамізувався в багатій духовній культурі

стародавніх греків.

Велику роль відігравали в грецькій міфології тварини, які часто

зустрічаються в легендах у зв’язку з визначеними божествами, починаючи з

крітської епохи.

Населення Карії вважало, що скорпіон небезпечний для місцевих

жителів, але не шкідливий для чужеземців. До подібних уявлень відносяться

“роги посвященія” в розписах острова Кріт, які можна разтлумачити просто як

зображення жертвенної тварини поряд з божеством, якому воно присвячене.

Бик був одним із найбільш розповсюджених тотемів доісторичної епохи

в Середземномор’і. Коли егейське суспільство подолало кланову фазу, бик

став одним із символів сили божества, а його роги, як знак сили, стали

вшановувати окремо.

Також вживалися вовк в культі Зевса Лікейського, голубка, зображена

разом із статуями жінок Кносса, а потім – разом із зображеннями Артеміди і

Афродіти, бик і Зевс, змія Асклепія, павлін Гери, сова, галка, козина шкура

богині Афіни.

У міфі про народження Зевса не важко розпізнати цілий тоталічний

цикл. Бога викормлює молоком коза, свиня охороняє його, бджола корме його

своїм медом і т.д. До культу Зевся додається дуб, Аполлону присвячений

лавр, Діонісу – виноградни лоза. У піфагорійців існувала заборона їсти боби

і убивати пітуха. Вітер, дощ, гром, блискавка, вогонь, вода, хмари, бурі,

море – входять в число атрибутів грецьких богів.

Ми дійшли висновку, що в Греції, як і взагалі первізно-общинному

суспільстві, існувала фаза релігіозного розвитку, на якій тварини, рослини,

атмосферні явища ототожнювалися з родоначальниками клану. Коли ж змінились

умови життя і отримання засобів існування, люди втратили уявлення про свої

зв’язки з тотемом, але в міфології нових релігійних форм залишилась згадка

про них.

Релігійний культ стародавніх греків

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало

відповідне ставлення до них – в їх очах боги були зрозумілі і близькі

людиноподібні істоти, і бажали те ж, що бажають люди. Жертву богу грек

приносив сам і сам висловлював, що бажає одержати: конкретну допомогу чи що

реальніше, пораду чи якусь гарантію на майбутнє. Жерці були більше

адміністраторами, ніж священниками. Вони доглядали за храмом,

організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їх

роль у розшифровці передбачень, наслідків ворожіння. Як вже казано,

спадкового стану жеерців не було. Жерцями були окремі державні особи

(архонт тощо), а також особи за вибором, на певний строк.

Дуже важливим елементом давньогрецького релігійного культу були

храми. Найбільш стародавні храми у греків були побудовані ще в XII столітті

до н.е.

Для стародавніх греків храм був житлом богів, які були уособлені в

скульптурах. Своє походження грецький храм бере від мегарона – жилого

будинку. Спочатку для богів виділяли звичайні житлові будинки. Вони були

скромними і невибагливими. Потім спеціально будувалися у місцях

традиційного поклоніння богам на гірських вершинах, біля священних дерев і

джерел, у священних гаях і дібровах. Оскільки храм розглядався як житло

богів, то він споряджався усім потрібним для цієї мети з певними змінами

домашнє вогнище набрало вигляду олтаря, для зберігання храмового начиння і

посуду відводилося невелике приміщення позаду – опістодом (“задня

кімната”), в передній частині виділялися сіни – пропаос, центральна частина

храму називалася наос чи целла, її великий розмір викликав застосування

колон, з’явилися згодом колони на фасаді, утворився тип храму з колонами

біля входу, так званий тип “простіль”, храм з колонами і на задній стороні

звався амфіпростилем, а з колонами на обох боках периптером (“з усіх богів

обкрашений”), а якщо було два ряди колон – диптером. Будівництво храмів,

прекраса їх колонами і статуями стимулювали розвиток архітектури і

скульптури, вони стали головними напрямками давньогрецького мистецтва і

надовго визначили шлях розвитку всього мистецтва Європи в цілому.

Для стародавніх греків храм, що був місцем відбуття релігійного

культу, разом з тим був і важливим громадським приміщенням. В цьому

зберігалися державні і приватні гроші і коштовності, твори мистецтва, різні

документи, архіва, на кам’яних плитах були вихарбовані тексти законів, а

також тексти, присвячені видатним подіям. В храмах і поруч з ними

відбувались народні збори, оголошувалися рішення царів, архонтів, інших

керівних осіб. Храм був не тільки культовою спорудою, але і певним

політичним символом. Звідси зрозуміло, чому в архітектурі стародавнього

світу, зокрема у греків, їх споруді приділялась велика увага. Серед семи

чудес стародавнього світу називають споруду релігійного призначення: храм

Артеміди Ефеської, статую Зевса Олімпійського I Колоса Родоського.

Однією з грандіозних культових споруд стародавнього світу була

статуя бога Сонця, що її побудував Херес на острові Родосі біля 290 р. до

н.е. Статуя мала в висоту 32 м, такої споруди стародавні греки не знали.

Але в 223 р. до н.е. землетрус зруйнував її, уламки колоса здобули з води,

але Хереса вже не було в живих, поновити статую було нікому. В 672 р. н.е.

Мустафа – вождь турок-сарацін, що володіли тоді островом, продав її

східному купцеві.

Релігія античної Греції

Продовжимо наш історичний огляд. П’яте і четверте століття до нашої

ери – це період класичної Греції. Головні події розгортаються в області,

яку звуть Аттіка (гр. – узбережка країни). Щедро обдарована природою,

населена енергійним і працелюбним, мислячим і хоробрим народом, що добре

надбав історичний досвід, Аттіка стає вузловим пунктом економічного,

політичного і культурного розвитку, її столиця Афіни – центром всіх подій.

Ось тому цей час в розвитку Стародавньої Греції ще звуть аттічним.

Роль Афін серед інших полісів дуже зросла внаслідок перемог Афін в

греко-перських війнах (500-499 рр. до н.е.). Афіни тоді очолили Делоський

союз держав. В саміх Афінах підсилилася демократія. Влада належала Раді

п’ятисот (бум), народному суду (гелії) і народним зборам (екклесії). Це був

суверенітет народу. Релігія знаходилась під наглядом держави. Так, нагляд

за священним майном здійснювали архонти, які поступилися своїм впливом

стратегами, але саме вони здійснювали керівництво релігійними процесіями,

жертвоприношенням і спортивними змаганнями, які мали релігійне забарвлення.

Саме ці заходи і єднали афінське суспільство. Участь в релігійному

культі для всіх громадян була обов’язковою, політичне безправ’я рабів і

метеків (іноземців, що проживали в Афінах) автоматично виключало їх з цієї

участі.

В період правління Стратега Перікла з 443 до н.е. (цей період

вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії лишається

незмінним і дуже вагомим. На Акрополі в 447-438 рр. до н.е. був збудований

Парфенон (архітектори Іктін і Камікрат) у великому храмі розмістили статую

Афіни, покровительки міста, яку виготовив скульптор Фідій. На щиті Афіни

Фідій зобразив себе і Перікла, за що звинувачений у кощунстві, ув’язнений і

помер у в’язниці. На Акрополь були змуровані мармурові сходи, сам храм

прикрашений чисельними статуями. Храм вистояв всю античну епоху. В 5 ст.

н.е. він став християнським храмом, в 15 ст. – мусульманською мечеттю, в

1686 р. був зруйнований венеціанцями. Тепер ми можемо милуватися лише його

руїнами, але і вони вражають своєю красою.

В той час був перебудований храм Деметри в Елевсіні. Він постояв до

396 р. н.е. і був зруйнований готами.

Кінець 5 ст. до н.е. затьмарив розквіт античного світу - суперництво

двох могутніх держав Афін і Спарти привело до тривалих міжусобних воєн, які

дістали спільну назву Пелопоннеські війни 431-404 рр. до н.е. Як наслідок,

Афіни зазнали поразки, але і Спарта не стала гегемоном. Війна загострила

саціальні суперечності, послабила демократію і полісну мораль. Релігія

стародавніх греків не вберегла їх від кривавих уіткнень, хоч у сторін, що

воювали, були спільні боги і спільні храми.

Виникає затяжна криза стародавньогрецького полісу: дрібні військові

сутички і війни, перевороти і деспопії. А на Сході тим часом виникає

Перська імперія. 34 ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається

піднесення Македонії. Після Коринфського з’їзду 337 р. до н.е. Македонія

стала панувати в Греції. В 334 р. до н.е. Олександр Македонський розпочав

свій похід до Азії. Блискучі перемоги навіки прославили ім’я видатного

полководця. До часу його смерті в 323 р. до н.е. казково склалась світова

імперія, яка так само науково розпалася після його смерті.

Висновок

Отже, міфологія Стародавньої Греції посіла почесне місце в світі.

Протягом свого розвитку вона набирає не лише релігійного, а й літературного

і мистецького значення, сповнена гармонією і відчуттям реального життя.

Стає підваленою реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але і

пізніше, в епоху Відродження, аж до наших часів і норм стародавні греки

ретельно ставились до виконання культових положень. Участь в релігійному

культі була для всіх громадян обов’яковою. Антропоморфне уявлення греків

про своїх богів викликало відповідне ставлення до них – в їх очах, боги

були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти, які бажали того що й люди.

Міфологія, релігія і культура Греції постійно розвилась. Проте після важких

воєн ці поняття почали зникати, хоча сьогодні ми вивчаємо красу і

знаменність грецької міфології.

Список використаної літератури:

1. Єршиев “Релігієзнавство”.

2. В. І. Лубський “Релігієзнавство”.

3. Учебник для вузов “История философии”.

4. Токарев “Ранние формы религии”.

5. А. Кузьмин “Падение Перуна”.