Революційні події 1905-1907 р.р

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Контрольна робота з предмету “Історія України”.

Тема: “Революційні події 1905-1907 р.р.”

Варіант № 80

Виконала:

студентка групи ПБЗ – 11

Рощенко Руслана

Викладач:

Цимбал Т.Я.

Ірпінь 2001

1.Початок, характер та рушійні сили першої російської революції.

Революційні події в Україні 1905р. Становлення політичних партій до

революції.

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-

економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною

мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 рр. Зволікання з

остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого

класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення

важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних

свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних

мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та

зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних

партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті

авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою у

російсько-японській війні 1904—1905 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме

цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича

демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої

нужди. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко

облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у загрозливе

для царату гасло "Геть самодержавство!" Тільки в січні у Російській імперії

страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих

налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного

життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого,

селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало

антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища —

широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є

масовість, територіальна поширеність, тривалість, участь різних соціальних

верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300

робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки

жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів

Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських

селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху

Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці "Потемкин" (червень 1905 р.), збройні виступи

у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на

чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про

поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна

нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або

ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-

політичним фактором, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному

розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою,

і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого

політичного страйку стало підписання Миколою II 17 жовтня Маніфесту, у

якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу

совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського

парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх

верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, вій суттєво розширив межі легальної політичної та культурної

діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах

виникає перша в Російській імперії україномовна газета "Хлібороб".

Незабаром газети українською мовою почали виходити у Катеринославі, Одесі,

Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-

політичні журнали — "Дзвін", "Українська хата", "Рідний край", "Посів",

"Село" тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україномовних

видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах,

виникають осередки культурно-освітньої організації "Просвіта". До середини

1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української

еліти, ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували

бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової

самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та

інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та

становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку

суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 рр.

Активізація національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст.

створила ґрунт для виникнення політичних партій. Перша з них — Революційна

українська партія (РУП) виникла 11 лютого 1900 р. у Харкові, її

організаторами були діячі студентських громад Д. Антонович, П. Анд-

рієвський, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та інші. РУП порвала з

українським аполітичним культурництвом. Спочатку її основною програмною

вимогою була «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від

Карпат аж по Кавказ». Першочерговою метою проголосили «повернення нам прав,

відзначених Переяславською конституцією 1654 р.». Згодом гасло самостійної

України було замінене вимогою культурно-національної автономії в межах

Російської імперії.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних

закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона

мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р.

фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви,

листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

В умовах наростаючого революційного руху РУП не могла довго

проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська

партія (НУП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював М.

Міхновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну

демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907р.

діяльність НУП занепала. В 1917р. колишні її члени створили Українську

партію соціалістів-федералістів.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-

демократичну спілку група, яку очолював М. Меленевський. Вона стала на

меншовицькі позиції і незабаром влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905

р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну

робітничу партію (УСДРП), її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М.

Порш, Л. Юркевич та інші. УСДРП виступала за автономію України в складі

Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за

національною ознакою. УСДРП проголосила себе представником «українського

пролетаріату». Спроби об'єднання з РСДРП були невдалими. Каменем спотикання

стало національне питання. Російські соціал-демократи, нехтуючи

національними проблемами, не хотіли погодитися на визнання УСДРП єдиним

заступником українського пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою

УСДРП. Для російських соціал-демократів ідеалом була унітарна держава, в

якій нібито із розв'язанням соціальних проблем зникне національний розбрат.

Практичне здійснення цієї догми дорого обійшлося народам колишнього СРСР,

зокрема українському.

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні

сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП).

Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р.

окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській

радикальній партії (УРП).

2. Революційна боротьба в Україні 1906-1907 р.р. Причини поразки

революції та її значення.

Національно-визвольний рух українського народу посилився в 1905—1907

рр. Народні маси України вимагали скасування будь-яких національних

привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку

української мови й культури, безперешкодного навчання українською мовою у

школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних

установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання

літератури, газет і журналів українською мовою.

Під могутнім революційним натиском царизм змушений був послабити

національний гніт українського народу. Законом від 21 листопада 1905 р.

дозволяли видавати літературу національними мовами, випускати газети й

журнали, створювати культурно-освітні товариства і відкривати національні

театри.

В Україні у ряді сіл учителі починали вчити учнів українською мовою. У

багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам'янці-

Подільському та інших і деяких селах виникли культурно-освітні товариства

«Просвіти». Активну участь у їх роботі брали видатні діячі української

культури Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький. У ряді міст

відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.

З кінця 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. В

цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25.

Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше

«Рада»). Остання виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. Загальну

лінію газети визначали діячі Товариства українських поступовців. Із нею

співробітничали провідні діячі української культури, зокрема М.

Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винниченко та інші. Щоденні газети

«Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував щедрий меценат Є.

Чикаленко.

Переломний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки

царату спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись

гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у

виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що

соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші

українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули,

обраною виявилася лише жменька українських лібералів. Проте значну

кількість українців обрали за мандатами російських парти. Ь 497 членів І

Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків,

чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко

організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання

своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї

країни. Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю

вимогу. Не менш популярною була вимога української освіти, особливо на

початковому рівні. Але уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув

їх. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії

розпалить у них апетит до незалежності.

3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II

Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого

80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. фактично було

здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період —

період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907

рр. Перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та

національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні

1904—1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення —

першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька

фаз: "піднесення — кульмінація — спад", яким відповідають кардинальні зміни

та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі

розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та

тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України:

переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-

визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів;

усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного

натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань

селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського

Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її

пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової

самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок

тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу

— думської трибуни.

Використана література:

1. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України:

Навчальний посібник/ За ред. Б.Д. Лановика. К. – 1999 р.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих

навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999 р.

3. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ,

1998 р.

4. Субтельний Орест. Україна: історія. – К.:Либідь, 1993 р.