Україна після смерті Богдана Хмельницького

Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства.

(вересень 1657 - - червень 1663 р.)

УКРАЇНА ПІСЛЯ СМЕРТІ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української

національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про

створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти,

консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим

вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель

під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника,

здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не

врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про

встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б.

Хмельницького його молодшому сину Юрію.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р.

та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню

освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув

продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував

би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на

укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував

суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини

підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і

реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від

гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву

на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П.

Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М.

Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар І був відісланий до

Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем 'Руського

князівства" зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну.

Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до

Стамбула.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як “доба Руїни”. На

жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його

починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю.

Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично

здійснили державний переворот.

ВИГОВСЬКИЙ Іван (? — 1663) — діяч українського козацтва. Походив зі

старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні

Києво-Могилянської колегії служив у державних установах У роки Визвольної

війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним

писарем Війська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний

наказним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської

булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив

промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські

війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була

ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що

зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659р. на “Чорній

раді” він був усунутий від гетьманства і повернув владу Юрію Хмельницькому.

Після цього перебував на польській державній службі. В1664 р. за наказом

свого особистого ворога— тодішнього гетьмана Правобережної України Павла

Тетері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського

короля і розстріляний.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість,

слабохарактерність Ю. Хмельницького. Реальними ж причинами — погіршення

геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в

суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї

спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів,

втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань

з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української

національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала

гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо

своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів

зі Швецією: “Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому

провінціями за вільний і нікому не підданий нарід” (на жаль, він не завжди

фдотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією,

поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською

Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом

балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української

держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня

політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський

відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління.

В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної

республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І.

Виговський запевняв старшину: “Без вашої військової ради жодних справ не

буду робити”. З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка

гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися

відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике

землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці

верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-

економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика

гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької

старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання

масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили

народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей —

права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на

Запорожжя, а також вибирати гетьмана “чорною радою”. Повстання швидко

охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися

й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та

запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою,

звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово

переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши

волохів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у

вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 р.). Проте це була надзвичайно

дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис.

українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є

лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16

вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його

умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство

Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації

— Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та

Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався

довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати ЗО

тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися

в правах з католиками.

ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР.

Водночас Галицький договір передбачав відновлення адміністративно-

територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським

магнатам і шляхті маєтків в українських землях: відновлення повинностей

українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на

міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар

Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського

було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору

гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г.

Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного

року під Путивлем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С.

Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися

активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали

поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659р.

під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І.

Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до

Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги.

Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення

промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві

московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького

кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися

додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави

та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальну

напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує

гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що “чарівне ім'я

Хмельницького” (вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить

єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло,

що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи

старшини, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали

досвідчені політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський,

прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю.

Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не

прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та

Варшавою. Стар-

шина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила “не бути ні під вашою

королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти

обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою

королівською милістю”.

Новий ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ договір.

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився

фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до

Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний гетьман

згадував: “Я два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною”. Отже,

до шантажу вдалася не українська сторона, а російська. Новий Переяславський

договір, ухвалений 27 жовтня 1659 р., фактично перетворював Україну на

автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з

дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників,

карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу;

заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові,

Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська

митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

СЛОБОДИЩЕНСЬКИЙ ТРАКТАТ.

У 1660 р, розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в

боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо

на чолі з В. Шереметьєвим. У другому ешелоні рухалося ЗО тис. козаків на

чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєвода з пихою говорив:

“Зтому гетьманишке идет лучше гусей пасти, чем гетьмановать”. Незабаром під

Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих

обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини на чолі з Г.

Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660

р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову

поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і

нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності

українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике

князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних

зносин, а й зобов'язувався подавати військову допомогу Польщі у війнах з

іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в

Україні. НайтрагічнІшим наслідком Сло-бодищенського трактату став початок

територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не

зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів ЇЇ територіального

розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того,

як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І.

Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як

влучно характеризує цей період О. Субтельний — “ доба Руїни сягнула свого

апогею”.

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 —

червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу.

Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи

громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання

соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-

економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї,

сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р.;

розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в

українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний

розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за

територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську

владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань

старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під

патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від

Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків

спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих

обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі

основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В.

Золотаренком. На “Чорній раді” у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було

обрано І. Брюховецького.

БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в

1663—1668 рр. З 1648 р. при дворі Б. Хмельницького в якості “старшого

слуги” займався вихованням гетьманича Юрія, виконував дипломатичні

доручення. З 1659 р. перебував на Запорозькій Січі, тоді ж обраний кошовим

отаманом. У 1661 р. прийняв титул кошового гетьмана. Протягом 1662 — 1663

рр. один й головних претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні.

Москвофільські заяви Брюховецького забезпечили йому підтримку царського

уряду. На "Чорній раді” під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав

стратити іншого претендента — Я. Сомка, вчинив розправу над опозицією. У

вересні 1665 р. першим з українських гетьманів здійснив візит до Москви.

Невдалі спроби Брюховецького припинити колонізаторську політику російського

уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Прагнучи

втримати важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 р.

Біля Диканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобережної

України, підчас якого лівобережні козаки буквально розтерзали

Брюховецького. За наказом гетьмана П. Дорошенка його тіло було перевезено

до Гадяча і там поховано з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві.

Це був спритний авантюрист і демагог, один з тих, як писав козацький

літописець С. Велично, що “для срібла й золота не тільки дав би виколоти

собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за

Україною”. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і

неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його

земель князівства на чолі з царевичем Федором.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на

Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після невдалого

походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П.

Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того як у січні

1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у

Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

ТЕТЕРЯ (Моржковський, Мошковський) Павло (бл. 1620 —1671) гетьман

Правобережної України в 1663—1665 рр. Один з найвизначніших дипломатів в

урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський

полковник (1653 — 1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту.

Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 р. —

писар Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх

міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав з

дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів Березневих статей

(1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищенського трактату (1660). У ранзі

гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663-1664),

намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського

короля. Своєю політикою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки

від повстанців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний

польськими агентами.