Мовний дискурс

Мовний дискурс

ВСТУП

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної

лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс

віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття

мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні

однієї з двох діалектично зв’язаних сторін мови – мовній системі, але,

починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься

на іншу сторону цієї діалектичної єдності – мовленнєву діяльність та її

продукт – дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році

З. Херрісом.

Хоча проблема дискурсу широко висвітлюється як вітчизняними, так і

зарубіжними лінгвістами, таке важливе питання, як адресованість у дискурсі

все ще залишається поза межами дослідження.

Наша дипломна робота намагається заповнити цю прогалину, і тому,

присвячена проблемі дослідження текстів офіційного та неофіційного

дискурсу, що розглядається через призму їх адресованості. З цією метою, у

роботі аналізується ті особливості оригінальних текстів художньої

літератури, наукових текстів та офіційних документів, які обумовлені

специфікою передбачуваного адресата і прогнозованим характером його

інтерпретативної діяльності.

Аналіз поняття дискурсу через призму його адресованості є досить

актуальним на даний час. Така актуальність зумовлюється зростаючим

інтересом до лінгвістичного опису передбачуваного адресата у художній

комунікації, а також специфікою адресованості офіційного дискурсу, як

однієї із важливих проблем лінгвістики тексту, яка має своїм джерелом

“введення у фокус лінгвістики розгляд феномена життя, в центрі якого

знаходиться людина з усіма її психічними складовими і станами, формами

соціального існування і культурної діяльності”.[2, 3-4]. Додатковим

стимулом звернення лінгвістів до проблеми адресованості стало

усвідомленнятого факту, що “у породженні мовлення ,-як відмічає Є. С.

Кубрякова, виявляються сили, що виходять по суті не від мовця, а від його

оцінки стану, знань, розуму,приналежності до того чи іншого соціального

стану і т. п. тих, на кого мовлення розраховане”.[24,18 ].

Мета дипломної роботи: виявити особливості адресованості в офіційному

та неофіційному дискурсі.

Предмет дослідження: адресованість.

Об’єкт: тексти офіційного та неофіційного дискурсу.

З основної мети випливає вирішення конкретних завдань дослідження:

1. Виявлення характерних рис та відмінностей офіційного та неофіційного

дискурсу.

2. Встановлення характерних прагматичних особливостей адресованості в

офіційному дискурсі.

3. Урахування фактора адресата в неофіційному дискурсі.

У вирішенні цих завдань ми керувалися методами:дискурсивного аналізу

та порівняльним методом.

До офіційного дискурсу ми відносимо наукові тексти та тексти офіційних

документів (у нашій роботі це тексти юридичних документів), а до

неофіційного – тексти художньої літератури та анекдотичний жанр.

У якості базового у даній дипломній роботі використовується поняття

адресованості, як категорії тексту. Такий підхід до моделювання текстової

семантики вимагав звернення до більш загальних питань, пов’язаних із самим

поняттям “категорія тексту”. Текст розглядається нами як полісистемне

утворення, що складається із слідуючих підсистем: макрознак, комунікат,

дискурс, що перебувають у постійному взаємозв’язку.До розгляду нами

включені також правила, якими регулюється дискурс, що допомагають нам

отримати більш систематизоване уявлення про таке явище як дискурс.

Але незважаючи на те, що дискурс трактується нами як системне

утворення, ми не ігноруємо таких підходів до нього, як до комунікативної

події чи комунікативного процесу.

Розділ 1.

Офіційний та неофіційний дискурс.

Трактування дискурсу в сучасній лінгвістичній науці.

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у

концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) –

мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання

(recit). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє “усіляке висловлювання, яке

зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта,а,також, наміри

адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника”.[7, 276-279 ].

Усучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для

визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до

наступних.

1. Дискурс визначається через текст або текст через дискурс .

2. Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням

мовленнєвої поведінки.[24].

3. Дискурс розглядається як послідовність взаємозв’язаних висловлювань,

об’єднаних спільністю цільового завдання.[34 ].

4. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри

можуть ставати ритуалізованими.

5. Дискурс тлумачиться як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж

речення, рівня.[66 ].

6. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка

передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна

діяльність.

7. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія. [2;14].

8. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться

адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних

ситуаціях.[36].

У рамках першого підходу спроба визначити текст через дискурс або

дискурс через текст приводить до визначення первинності тексту/дискурсу.

Так, В. О. Звєгінцев розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто

складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як

правило реалізується у вигляді речень, пов’язаних між собою смисловими

зв’язками.

Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація

здіснюється через речення, при чому речення розглядаються як члени

дискурсу. Наявність змістовної надбудови, спроможної з’єднати окремі

речення в єдине ціле і призводить до утворення зв’язного тексту або

дискурсу. Смислова інтерпретація зв’язності дискурсу є причиою схеми

розгортання тексту.

Б. А. Зільберт стверджує, що текст – одиниця мовлення, явище системи

комунікації, тобто явиище соціально-мовленнєвого рівня. Фактично, текст

ототожнюється з дискурсом і розглядається як комунікативна одиниця, де

мовні елементи і структури використовуються для реалізації певних

комунікативних цілей, задач і установок..

В. В. Красних зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору

когнітивних структур, які лежать в основі мовної компетенції. На

протилежність В. О. Звєгінцеву, текст(за В. В. Красних) є “елементарною(

тобто базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу” – явищем не

тільки лінгвістичним, а й екстралінгвістичним. Текст володіє формально-

змістовою структурою, яка допомагає вичленити його в дискурсі. Текст є

продуктом як мовлення, так і мислення, продуктом, який вперше з’являється в

момент породження його автором і може переживати наступні переродження при

сприйнятті його реціпієнтом. На формування концепту тексту здійснюють вплив

два фактори: ситуація та індивідуальний мовний простір автора.

На мотивованість дискурсу вказує В. Кох, на думку якого дискурс – це

“будь який текст ( або частина тексту ), в якому є ознаки одного й того ж

конкретного мотиву.

О. Т. Ішмуратов ототожнює дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс –

це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний

хід думки, а комунікативний дискурс – це текст, що містить взаємозалежні

судження деяких суб’єктів.[15,171].

Англійські дослідники Р. Ходж та Дж. Кресс розглядають текст і дискурс

як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний,

або мовний рівень.

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе

соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу

продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. ван Дейком,-це складна

комунікативна подія,”суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні

риси якої – інтереси, цілі та стилі.[14].

Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як “зв’язний текст у сукупності з

екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними

факторами; це – текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається

як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у

взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс – це мовлення,

занурене у життя.”[2].

Дискурс також розуміється як текст,”представлений у вигляді особливої

соціальної даності”.[42,44] і ”утворений в результаті мовленнєвої

діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, який

розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та

соціокультурного контексту”.[45,262].

Отже, аналізуючи все вищесказане, ми можемо зробити слідуючий висновок:

хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується

вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення

поняття “дискурс” ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки

зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і

як система, і як комунікативна подія. Але , не дивлячись на те, що всі ці

підходи і базуються на різноманітних рисах та харектеристиках, вони не

виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо

за доцільне спробувати дати узагальне визначення дискурсу. Дискурс – це

комунікативна подія,що обумовлюється взаємозв’язком між мовцем та слухачем

і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

Основні характеристики дискурсу.

Дискурс розглядають і як підсистему текста. У нашій роботі ми будемо

досліджувати дискурс як одну з підсистем (макрознак, комунікант, дискурс) у

просторі текста. Текст – більш загальне поняття, ніж дискурс. Дискурс – це

“мовлення, занурене у життя”, тому термін “дискурс”, на відміну від терміна

“текст”, не застосовується до древніх текстів, зв’язки яких із живим життям

не відновлюються безпосередньо. Якщо під текстом розуміють “абстрактну,

формальну конструкцію, то під дискурсом – різні види її актуалізації, що

розглядаються з точки зору ментальних процесів і в зв’язку з

екстралінгвістичними факторами.” [2,136-137]. І, якщо дискурс – категорія,

яка постає як особлива соціальна даність, то текст – категорія, яка

належить і черпає свої сили у мовній сфері. Як про дискурс можна говорити

про текст оповідання, вірша, виступу, але цього не можна сказати про текст

вправи з граматики, яка є набором речень, правила, що ілюструє якесь

граматичне явище. Дискурс – це текст, що містить роздуми, тобто текст, у

якому фіксується деякий хід думок.[15,171]. Більше цього, дискурс можна

уявити як таке складне комунікативне ціле, у якому мовлення – осмислені

роздуми, представлені у вигляді тексту і звернене до іншого, виступає у

єдності об’єктивних та суб’єктивних сторін, а знання, об’єктивуючи

інтерсуб’єктивний досвід, замкнуте на суб’єкт комунікації і включає

інтенційні структури останнього.[16,121-127].

Уцьому значенні дискурс може бути охаректиризованим як витвір мовлення

і як знакове утворення, план вираження якого включає, у крайньому випадку,

два шари: трансфастичний, що реалізується як впорядкована та інтегрована в

єдине ціле послідовність утворюючих полотно текста висловлювань, синтаксис

і семантика яких залежить від синтаксису і семантики сусідніх висловлювань,

і текстономічний. Останній реалізується через семантичні і формально –

граматичні відносини і зв’язки між словами чи сукупностями слів як

компонентів текста, в о снові співвідношення яких лежить загальність їх

функціонально – семантичної значимості в рамках дискурса.[14,121-127].

Продовжуючи аналіз дискурса, вважаємо за потрібне виділити слідуючі

його аспекти: мовленнєвий та комунікативний, а також його дискурсивність.

Мовленнєвий аспект дискурса регулюється правилами міжфразового

синтаксису, що включає прономінальну співвіднесеність, форичні зв’язки,

узгодження часів, функціональну перспективу, пресупозитивну залежність та

ін., котрі допускаючи варіювання, відносно жорстко обумовлені особливостями

граматичної будови конкретної мови, характером дискурсивної залежності того

чи іншого елемента і канонами побудови певного типу текста.[12,32].

Комунікативний дискурс – текст, що містить взаємозалежні роздуми

кількох суб’єктів.[15,171].

Що стосується дискурсивності, то це логічна послідовність у рамках

арістотелівської логіки. Якщо ж говорити більш конкретно,то це логічно

обумовлена думка, тобто суворий перехід від одного твердження до іншого, що

прослідковується у мисленні за допомогою логічних правил, що має за мету

послідовне і систематичне розгортання думки.[16,240-241].

Судячи з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що дискурс не є

хаотичним утворенням; маючи певні особливості і характеризуючись певними

аспектами, дискурс регулюється певними правилами. Вони повинні

застосовуватись не до самих висловлювань, а до відносин між діями, що

виконуються цими висловлюваннями, тобто у поточній мовній інтеграції акти

співвідносяться з актами, часто, хоча не виключно маніфестованими в

реальних висловлюваннях, і звідси витікають три типи правил:слідування,

інтерпретації і породження.[6,134-135].

Правила слідування регулюють порядок слідування актів і зв’зують

правила породження, контролюючі комунікативний “вихід” мовця, з правилами

інтерпретації, що дозволяють слухачеві розуміти акти мовлення. Потрібно

зазначити, що тут маються на увазі не висловлювання, а акти як мінімальні

одиниці комунікації, так як, за словами Лабова [25], “не існує простих

взаємооднозначних відносин між діями і висловлюваннями”. Центральним у

пропозиції Лабова є положення про те, що кожний індивід має свою власну

точку зору, особистісну орієнтацію у відношенні до світу, що грунтується на

власному досвіді. Ця орієнтація частково відрізняється від орієнтації інших

індивідів, але частково є і спільною для всіх.[6,136].

Отже, можна зробити висновок про те, що дискурс – це утворення цілком

систематизоване і впорядковане, регульоване конкретними правилами та

нормами хоча природним є і відхилення від цих норм. Аспектуальна сторона

дискурса є також досить визначеною. Звернення до правил та аспектів такого

явища як дискурс допоможе нам у дослідженні і вивченні інших його сторін.

Дискурс характеризується просторовістю, яка, в свою чергу, є його

якісною ознакою.На нашу думку, доцільним буде розглянути його

просторовість, що допоможе ще більш детально зрозуміти таке явище як

дискурс.

Отже, специфіка семантичної просторовості дискурса визначається тим, що

він, з одного боку, інтегрує семантичні, прагмасемантичні, прагма – і

синтактикосемантичні особливості всіх висловлювань, які до нього входять, а

з іншого, як інтегрована сутність співвідноситься з цілісним динамічним

референтом і несе в собі відбиток соціального і особистісного

комунікативного контексту текстопородження і передбачуваного

сприйняття.[13,207-210]. Про дискурс як послідовність висловлювань можна

сказати, використовуючи образний вислів Р. Барта, що він “проростає

доверху, як зерно, але тягнеться вперед, як лінія.[3,315].

За рахунок його лінійності в дискурсі особливу значимість набувають

семантико-синтаксичні категорії тексту. З формальної точки зору в ньому

спостерігаються дві різновидності категорій тексту: трансфрастичні, що

будуються на взаємозв’язках між висловлюваннями і виявляються як щеплення,

кореференція, подільність, фокус уваги, тема-рематична (комунікативна)

прогресія, топікальність [31,17], і текстономічні, виявлення яких

детерміноване збільшенням граматики, її виходом за межі висловлювання в

текст.До останніх можна віднести темпоральність, означеність/неозначеність,

модальність, суб’єктивність/суб’єктність, предикативність, фінітність та

ряд інших категорій тексту, що відбивають взаємодію семантично чи

функціонально-семантично рівнозначних елементів дискурса.[12,52]. В

структурі текста, як в мовленнєвому аспекті дискурса, обидві різновидності

текстових категорій виявляються як номінаційні, ізотропні або, за іншою

термінологією, тематичні ланцюги чи сітки елементів.[47,315], які,володіючи

специфічною структурою, так би мовити, накладаються на дискурс і об’єднують

його в тому чи іншому ракурсі. Вказані ланцюжки та сітки формуються

відповідно до особливостей граматичної будови конкретної мови, специфікою

мовленнєвої побудови певного типу текста, його семантикою.

Враховуючи особливості категорій тексту, змістове ядро останнього може

бути описане як багатовимірний семантичний простір, в якому спостерігається

прояв категорій тексту трьох його основних підсистем. Відносини між

макрознаком, комунікантом і дискурсом ієрархічні, але не зводяться до

суворої ієрархії і можуть бути визначені як конгруенти, що означає

співрозмірність порівнюваних об’єктів, співпадання їх меж при зміщенні, але

передбачає їх різне “розміщення” у просторі текста.[8,623].

У семантичному плані, відносини між макрознаком і дискурсом у ракурсі

текстових категорій можуть бути охарактеризовані як відносини включення чи

розгортання, повного чи часткового, що передбачає дві форми своєї

реалізації. Одна з них, в свою чергу, передбачає послідовну інтеграцію

підсистем з більш високим ступенем узагальненості текстових підсистем з

більш низьким ступенем узагальненості і зворотній процес їх послідовного

розгортання. Наприклад,

Відносини такого роду відбиваються також у характері моделювання

семантичної просторовості текстових підсистем і тексту вцілому, оскільки

фрейми, як основу семантичного уявлення можна розглядати як згорнуті

семантичні сітки, що складаються з деяких вершин і відносин, а семантичну

сітку, як форму семантичної репрезентації дискурсу, можна уявити у вигляді

фрейма.[46,26,57].

У мовленнєвому аспекті текста виявлення взаємовідносин текстових

підсистем припускає, з одного боку, можливість участі окремих елементів

дискурса не лише текстономічних і трансфрастичних категорій текста, але й

текстемних і глобальних текстових категорій, проходячи повз проміжний

рівень, а з іншого боку – можливість виходу глобальних категорій тексту в

структуру тексту, минаючи етапи його послідовного розгортання в комуніканті

чи / і в дискурсі.[12,53].

Перехід до семантичної просторовості комуніканта, а від неї (або

частково минаючи її) – до семантичної просторовості макрознака, вписується

у загальні тенденції скачковидних змін в організації системних об’єктів, що

передбачають “зняття” попереднього рівня, виникнення і прирощення нової

якості – тенденції, що описуються Т. ван Дайком і В. Кінчем за допомогою

поняття “каскада”, на відміну від поняття суворої ієрархії.[55,25].

Доповнюючи наведені вище особливості слід підкреслити, що специфіка

кожної з них детермінує характерний тип сприйняття текста: через макрознак

– розпізнавання, ідентифікація текста, в ході якої наші мовні очікування

пристосовуються до особливостей того типу текста, який сприймається саме у

даний момент; через комунікант – розуміння, інтеграція текста; через

дискурс – його декодування, розшифровка.[12,54].

Аналізуючи вищесказане, слід зазначити, що дискурс – це лише один із

рівнів тексту, складної ієрархічної системи, його невід’ємна підсистема, що

взаємодіючи з двома іншими підсистемами (макрознак і комунікант), надають

тексту цілісності. Розгляд цих двох підсистем ми не вважаємо за доцільне,

оскільки це не є нашим завданням. Але потрібно визнати незалежність кожного

рівня і його здатність функціонувати лише у тісному зв’язку з іншими.

Характерні риси офіційного та неофіційного дискурсу.

Розгляд дискурсу був би неповним без виділення його видів.Традиційно

дискурс поділяють на офіційний та неофіційний. Кожен окремий вид має певні

характеристики та особливості, притаманні лише йому. Мова офіційного

дискурсу – це мова офіційних та наукових текстів і документів. Офіційний

стиль є неоднорідним у своїх маніфестаціях. Способи експресії варіюються в

ному в залежності від сфери ділового та наукового спілкування.

Мова точних наук не допускає елементів емоційності, в той час як мова

таких гуманітарних наук як історія, літературознавство допускає їх у

масштабах, близьких художнім творам письменників-реалістів. Стильовою

домінантою викладу в точних науках є точність, стислість, об’єктивність в

рамках літературної норми з елементами, прийнятими стильовою нормою даної

науки.[9,28] У цьому зв’язку мікробіологія та астрофізика є точними. Вони

переважно аналітичні та структурні, займаються побудовою квантитативних

моделей і аналізом досвіду для встановлення емпіричної

однотиповості.[61,448].

Опозиції між мовою точних наук та поетикою реалізуються на основі

літературної норми за наступними параметрами:

|Об’єктивність викладу |Суб’єктивність викладу |

|Інтелектуальна логічність |Образна логічність викладу |

|викладу | |

|Вплив висловлювання на |Вплив висловлювання на чутливе |

|інтелект |сприйняття, перш за все на уяву. |

Звідси випливають наступні часткові опозиції ознак:

|Відсутність індивідуальної | |Наявність індивідуальної |

|творчості | |творчості |

|Відсутність індивідуального | |Наявність індивідуального |

|використання слів | |використання слів |

|Відсутність індивідуального | |Наявність індивідуального |

|сполучення слів | |сполучення слів |

|Відсутність розвинутих | |Наявність розвинутих |

|синонімічних рядів | |синонімічних рядів |

|Відсутність контекстуальних | |Наявність контекстуальних |

|синонімів | |синонімів |

|Відсутність тропів | |Наявність тропів |

|Відсутність | |Наявність |

|стилістико-синтаксичних | |стилістико-синтаксичних |

|прийомів | |прийомів |

Поряд із вище переліченими ознаками, на нашу думку, тексти офіційного

стилю характеризуються ще й лаконічністю, логічністю побудови думки у

висловлюванні, розраховані на задоволення потреб інтелекту, а не

естетичних.

Таке протиставлення є правомірним лише в тому випадку,якщо ми беремо

за еталон наукового стилю мову точних наук. Мова офіційних документів має

свої особливості, хоча також характеризується стислістю і конкретністю

висловлювань, характерними скороченнями й формами-кліше.

Але незалежно від того, чи текст належить до офіційного, чи

неофіційного дискурсу, він має свого певного адресата, який обумовлює в тій

чи іншій мірі комунікативну природу мовленнєвого твору. Існування і

важливість цього фактора визнається багатьма лінгвістами. [2,361;40,9].

Упроблемі вивчення мовленнєвої спрямованості твору є ще багато дискусійних

та невирішених питань. Зокрема, нема єдності у визначенні об’єкта

спрямованості мовленнєвого впливу, він іменується як “отримувач”,

“рецептор”, “реціпієнт”, “адресат”, не виділені його функції в тексті, хоча

він безпосередньо є невід’ємною складовою частиною акта комунікації.

Репрезентація фактора адресата забезпечується цілим рядом лексичних,

граматичних, символіко-графічних,композиційних та структурних засобів. Крім

цього, фактор адресата може імплікуватися й виражатись у загальній

спрямованості мовленнєвого впливу для досягнення певного перлокутивного

ефекту – інтелектуального чи естетичного впливу.

Усі засоби вираження фактора адресата можна розділити на засоби

відкритого і прихованого впливу [26,139] з точки зору офіційного дискурсу,

ми ж додамо до цієї класифікації і характеристики аналіз неофіційного

дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик.

Отже, до факторів відкритого впливу ми відносимо:

а) чітку сегментацію наукового тексту;

б) символіко-графічне оформлення наукової інформації;

в) створення чіткого заголовочного комплекса текста.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність текста;

б) його цілісність і зв’язність.

Що ж стосується неофіційного дискурсу, то визначення засобів впливу не

є таким чітким, як у випадку офіційних повідомлень, але деякі особливості

нам всеж вдалось визначити.

На нашу думку, до засобів відкритого впливу належать:

а) відсутність будь-якого символічного оформлення, так як художні

тексти не базуються на гіпотезах, конкретно існуючих фактах чи тим

більше, не включають у себе будь-які обрахування чи формули. Слово,

саме по собі , набагато більше, ніж графік чи символ, воно вимагає

суб’єктивного підходу, а отже і особистісної інтерпретації, а для

такого виду мислення символи чи графіки не потрібні.

б) що ж до чіткого заголовочного комплексу, то його у такій форміяк він

існує у науковому дискурсі, у художньому не знайти, хоча художній дискурс

не відкидає заголовків взагалі.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність, але таку, що несе цю інформацію не на рівні

інтелекту й знань, а на рівні почуттів чи суб’єктивного сприймання

навколишнього світу. Це інформативність на рівні психіки, а не реальних

знань.

б) поєднання на перший погляд абсолютно несумісних елементів, відмова

від логіки і будь-яких законів цілісності, хоча й не категорична і не

одностайна; наявність абсолютно випадкових та спантеличуючих епізодів у

багатьох випадках абсолютно не пов’язані з попереднім і наступним ходом

подій.

Для того, щоб проілюструвати вищезгадані моменти, слід, на нашу думку,

звернутись до таких прикладів:

An investigation of different language units, their features and

phenomena may also be performed with the help of the contrastive linguistic

method, which is usually employed to investigate a restricted number of

related or non-related languages.[62,12].

Some purely typological methods of contrastive investigation have been

suggested…[62,12].

Система особових займенників редукована. Учасники мовленнєвого акту,

так би мовити, відсутні у процесі повідомлення, і об’єктивність викладу

матеріалу підкреслюється вживанням безособових форм. Для того, щоб зняти

елемент суб’єктивності часто вживається перша особа множини

займенників,наприклад:

Here we cannot discover any common sources in the original and its

translation.[21,11]

Для структури речень характерними є речення двоскладові, поширені,

складні, з вираженими засобами підрядності, прямий порядок слів, широке

використання засобів логічного виділення, пасивні конструкції,наприклад,

Research articles and other channels of academic communication are

sanctioned by a consensus among community members, which both constrains

the use of particular discursive forms and authorities permitted variations

within them.[61,448].

Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом

різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту

переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися

за об’ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в

масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що

різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та

неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці

стилі. Ці (наведені вище) лінгвістичні ознаки, які відображають лише

осоособливості відбору та використання різних типів мовлення у різних

функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними

ознаками, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до

однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми).[43,45,49].

Отже, досліджувані нами матеріали дають нам право зробити слідуючий

висновок: у кожній конкретній мові існує певний набір лексичних та

граматичних одиниць,, що є характерними для того чи іншого стилю.

Аналізуючи оіційний дискурс, очевидним є те, що у даному випадку прагнення

до об’єктивного викладу матеріалу викликає більшу в порівнянні з

літературно-художнім, неофіційним дискурсом потребу увикористанні пасивних

конструкцій,. Імперсональних форм і т. п. Ці засоби надають науковому

дискурсу конкретності та логічності. Специфіка ж художнього викладу

відрізняється певним чином від вищезгаданої. Неофіційнийдискурс несе інші

навантаження і переслідує інші цілі у порівнянні із офіційним.У випадку

офіційного дискурсу під навантаженням ми розуміємо навантаження

інтелектуальне, яке включає рівень тезурусу реціпієнта. Щож стосується

неофіційного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно

безінтелектуальним, але інтелект відіграє тут другорядну роль. Звідси

слідує, що за більшістю параметрів будь-яка сукупність текстів художньої

літератури (неофіційний дискурс) буде досить чітко і помітно відрізнятись

від текстів офіційного дискурсу.

Отже, у цьому розділі ми намагалися дати загальнгі оцінки і визначити

лише характерні ознаки офіційного та неофіційного дискурсу. Аналіз підходів

щодо самого поняття “дискурс” дав нам змогу по можливості об’єктивно дати

своє визначення останньому. Аналіз дискурсу з точки зору найбільш важливих

його аспектів зробив можливим більш глибоко пізнати суть дискурсу.

Детальніший розгляд дискурсу та його видів розглянемо у наступних розділах

нашої роботи.

Розділ 2

Адресованість в офіційному дискурсі.

Суттєвою (конститутивною) ознакою комунікації взагалі є направленість

на адресата, який є обов’язковим структурним компонентом комунікативного

акту і являє собою один із основних факторів у текстоутворюючій діяльності

адресата. “Будь-яке висловлювання завжди має адресата (різного характеру,

різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості тощо), адекватне

розуміння якого автор мовленнєвого повідомлення шукає і

передбачає.”[4,305].Ми користуємось терміном “адресат”, підкреслюючи

свідому направленість мовленнєвого висловлювання до особи (конкретної чи

неконкретної), яка може бути охарактеризована, при чому комунікативний

намір автора мовлення має узгоджуватись із цією характеристикою [2,358].

Адресованість значною мірою визначає формування задуму інформаційного

утворення, розрахованого на конкретний вплив у будь-якому типі дискурсів,

іманентною властивістю семантики яких є єдність адресанта і адресата.

Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій сфері спілкування має свою

концепцію адресата. Усі ці види і концепції адресата визначаються

наступними видами факторів: цільовою установкою комунікативного акта,

умовами та ситуацією спілкування, соціальним статусом комунікантів,

специфікою “культурного контекста”.[1,12].

Знайомство з науковими текстами дає можливість виділити три типи

адресата: сипеціаліст у вузькій області дисциплінарного знання (тексти

вузькоспеціалізованого характеру); спеціаліст широкого профілю; масовий

читач (науково-популярні тексти). Рольові відносини, які задаються і

водночас формуються у процесі наукової комунікації, визначаються нами, перш

за все , за типом адресата. Разом з цим аналіз рольових відносин

ускладнюється рядом факультативних факторів, таких як специфіка канала

зв’язку (усний/письмовий тип мовлення) і предмета комунікації

(традиційність – новизна наукової проблеми).

У межах наукової комунікації текстоутворююча діяльність автора

спрямована, по-перше, на об’єктивне та несуперечливе відображення

референтного простору повідомлення: деяку множину наукових фактів і

закономірностей, а також суму чужих думок та авторську точку зору стосовно

викладених положень.По-друге, діяльність адресанта направлена на

переконання адресата в істинності авторської концепції обговорюваної

проблеми. До завдань автора наукового дискурсу слід також віднести

доведення положень, гіпотез, аргументацію, точний і систематизований виклад

наукових питань з метою описання, визначення, і пояснення явищ природи та

суспільного життя для передачі суми знань, повідомлення нових результатів

дослідження. За допомогою сукупності засобів вираження, притаманних мові

наукового викладу, описується дійсно існуюче та доводиться істина. Для

досягнення адекватного прагматичного ефекту суб’єкт мовлення обов’язково

має орієнтуватись, з одного боку, на запас спеціальних фонових знань, а з

іншого – на ту суму інформації, яка стає відомою адресату власне у процесі

комунікації, що й створює контекст, на фоні якого розвивається наукове

спілкування. В акті наукової комунікації адресант виступає як авторитет у

відповідній галузі знань, і його прагматична установка полягає не лише в

передачі наукової інформації, а й у переконанні чи, навпаки, в доведенні

безпідставності того чи іншого наукового положення, особливо, коли мова

йде про зміну дисциплінарного знання адресата.

Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомленняна тих

умовах і з тою ж метою, які є інтенційно задані адресантом цього

повідомлення і визначаються даним типом дискурсу. На нашу думку, читацька

аудиторія у науковій комунікації є досить однорідною, бо інтенційно

заданими реціпієнтами наукових дискурсів є люди, які володіють науковими

спеціалізованими знаннями, які об’єднують всіх отримувачів повідомлення у

деяку спільність професійно параметризованих комунікантів, до якої входить

і сам відправник повідомлення.

Усі наукові повідомлення є орієнтованими на адресата. У якості сигналів

адресованості текста можуть виступати різнорівневі (від графеми до

абзацного комплекса) елементи, котрі складають рецептивні труднощі для

передбачуваного адресата або окреслюють можливу програму сприйняття й

інтерпретації текста. Враховуючи спосіб текстової актуалізації, засоби, що

вказують на характер передбачуваної аудиторії аналізованого тексту, можна

поділити на експліцитні (прямі та непрямі) та імпліцитні.[11,61].

Розглянемо спочатку перший тип маркерів – експліцитні. До прямих

експліцитних маркерів адресованості належать безпосередні звертання до

читача, авторські відступи. Матеріали нашого дослідження свідчать про те,

що вказування на передбачуваного адресата наукового повідомлення досить

часто міститься у передмові: це або молоді вчені, або вчені суміжних

спеціальностей, або досить вузьке коло спеціалістів у даній галузі наукових

знань. Саме концепція адресата, його наукова позиція, соціальне положення

впливають на зовнішню сруктуру адресованого йому дискурсу.

Окрім прямих експліцитних маркерів існують ще й непрямі. Цитати та

посилання допомагають адресату співставити власне дослідження, власний

досвід роботи у галузі наукових знань із попередніми дослідженнями. І

цитати, і посилання передбачають, що отримувач повідомлення із пасивного

реціпієнта перетворюється в активного діяча. Виходячи за межі

запропонованого повідомлення в дисциплінарну комунікацію адресант залучає

(хоча б і подумки) текст-першоджерело і співставляє його з інкорпорованим

текстом, в результаті чого адресат іноді приходить до висновків, які не

витікають безпосередньо із самого повідомлення.

Оскільки усі наукові тексти призначені, перш за все, спеціалістам з

широкою базою наукових знань, то і їх характерною ознакою є використання

термінів, які стосуються обраної галузі науки (neutron, atomic energy,

chard, bisector, soil acidity, coarse-grained, astratum of shale, radio-

telescope, magnetic fields, the solar nebula, carbon-dioxide atmosphere );

специфічних абревіатур (VLB - very long baseline interfereometry; NADW -

the North Atlantic Deep Water; ITCZ – the Intertropical convergence zone).

Іноді зустрічаються антропоніми, в основному імена відомих науковців,

які зробили свій вагомий внесок у становлення та розвиток тієї галузі

науки, в межах якої відбувається комунікація (Galileo, Descarte’s Geometry,

Roentgen, Mendeleyev’s Periodic System) та номенклатурна лексика – як

правило, назви закладів, де проводились дослідження чи їх апробація (the

Joint Nuclear Research Institute, the National Aeronautics and Space

administration, the National Oceanic and Atmospheric Department ).

Іншим поширеним засобом вираження адресованості є таблиці, які

виконують роль пояснення, конкретизації чи узагальнення інформації

загального тексту, графіки, функції, діаграми, формули та інші графічно-

схематичні засоби.

Мовним відображенням різних етапів наукового пізнання є протиставно-

порівняльні звороти, наприклад,

The tinier we make the hole, the smaller dot the photograph should

reproduce [67,83].

The grater the rate of biological activity, the more carbon-dioxide is

removed from the atmosphere.[56,28]

No one could ever shoot a target that way, no matter how he

tried.[52,81].

Виклад фактів шляхом їх протиставлення і співставлення дозволяє

підкреслити ті їх властивості, які адресант вважає суттєвим чи на які хоче

звернути увагу адресата. Слід зазначити, що, якщо в автора виникає

побоювання , що адресат має інші, ніж у нього уявлення про викладений ним

матеріал, то у функції “коректорів” використовуються допустові сполучники

(in spite of, despite, contrary to, conversely, invariably ).

Необхідність аргументувати висловлювання і полегшувати адресату

розуміння шляхом чіткого поділу дискурсу приводить до широкого використання

паралельних конструкцій, наприклад,

Oxygen was produced directly by volcanic outgassing and the degassing

of meteorites and indirectly by the break-down of water vapor and carbon

dioxide molecules.[56,7].

Адресант, який прагне якомога повнішого розуміння адресатом

запропонованого дискурсу, намагається структурно так організувати своє

повідомлення, щоб увесь процес оформлення авторської думки адекватно

декодувався реціпієнтом. Сприйняття полегшуватиметься, якщо думка логічно,

структурно і графічно представлена в абзаці таким чином, що надходження

інформації до адресата оптимально організоване і останній отримує її як

функціонально і формально завершену.

Наші матеріали підтверджують, що для наукових дискурсів характерним є

розміщення основної думки на початку абзаца, потім від ствердження

переходять до доказу, підкріплюючи їх прикладами та їх аналізом. На фоні

поширених синтаксичних побудов короткі прості речення стають стають

виділеними і фокусують увагу адресата, додатково акцентуючи важливі

поняття, факти чи докази. Для логічного представлення інформації чи

підведення підсумків, часто зміст схематично оформлюють у вигляді окремих

пунктів, що, в свою чергу, полегшує адресату процес обробки отриманої

інформації.

Згідно з матеріалами нашого дослідження, не рідкістю для наукового

дискурсу є вживання питальних речень, які завжди є орієнтованими на

адресата, в іншому випадку вони втрачають будь-який зміст. Їх мета –

створити проблемну ситуацію, закцентувавши увагу на конкретному моменті та

втягнути адресата в науковий диспут.Наприклад,

How did the continents break apart in the first place?[56,21]

Why don’t we notice the mass increase predicted by relativity theory in

ordinary life? [67,75].

Типовим є виклад інформації наукового дискурсу від третьої особи

однини, тобто автор не розкриває себе, виступаючи таким чином у ролі

стороннього, об’єктивного спостерігача, який неупереджено описує події, а,

отже дає можливість адресату сформувати власне ставлення до запропонованих

фактів. Характерним є широке використання пасивних конструкцій (the acid

was taken, oxygen was produced, the organisms were weighed) та безособових

речень (it is not just a fortunate coincidence, it is evident, it is

frequently desirable, it is essential). Разом з тим, існує існує тенденція

до побудови авторської мови у першій особі множини (we are coming to

realize, we are beginning to see). “Ми” має подвійне значення. По-перше,

автор підкреслює, що запропонований підхід, проведений експеримент,

результати дослідження тощо створені співдружністю великого колективу

учених, і, по-друге, лекторське “ми” втягує адресата у процес роздумів та

доказів.

Звернімося до наступного типу маркерів, так званих імпліцитних засобів

вираження. Вони вказують на “точки контакту” адресата і адресанта і

створюють у дискурсі “проблемні ситуації”[22,27], які спрямовані на

активізацію мовної і комунікативної компетенції адресата, його вміння

переструктуризувати і/або перефокусувати свої фонові знання у зв’язку з

текстом, що інтерпретується. Серед сигналів адресованості до даної групи

засобів взагалі належать: алюзії, мовленнєві аналогії, обігрування

ідіоматики, гра слів,. Важкі для розшифрування засоби образності, а також

тропи та ізотропні ряди, щозабезпечують цілісність текста чи його

фрагментів.

Проте не всі перелічені вище імпліцитні засоби є характерними саме для

наукового дискурсу. Їх діапазон значно вужчий. Серед сигналів

адресованості, які належать до даної групи і є притаманними науковому

дискурсу ми вважаємо за доцільне виділити слідуючі:

а) перифраз: alchemists ovens for research reactors; giant whirling

mixers for tropical cyclones;

б) метафору: air currents travel from the equator to the poles.

[56,51]. Sediments continually built the continental margins outward.

[56,46]. Human beings are conducting an inadvertent glottal experiment by

changing the face of the entire planet. [56,1].

Набагато рідше зустрічається оігрування ідіоматики. Наприклад,

The rule for using rule-of-thumb formulas is don’t use them. [67,28].

A “one size fits all” approach. [67,38].

Вказані імпліцитні засоби використовуються у наукових дискурсах, бо

останні мають прагнути не лише до точності та простоти, але й до емоційного

впливу на адресата. Проте застосування цього типу маркерів експресивності є

обмеженим і носить допоміжний характер. Наші матеріали дають нам право

стверджувати, що деякі метафори використовуються досить часто, наприклад

метафори зі словом “step”у значенні дії, вчинку, наприклад,

The first step in a proper variational calculation of the cessitivity

is the selection of a trial junction. [52,185].

Now we take the important step, even though the particle number in the

real systems is fixed. [67,108].

Досить часто вживаються метафори зі словом “clue/key” у значенні

відгадки, розуміння чогось. Наприклад,

It gives us the first clue to the relative strength of electrical and

gravitational forces. [67,40].

Ми вважаємо, що мета застосування автором у науковому дискурсі таких

метафор – допомогти адресату побудувати логічну картину запрпонованих

подій, фактів, підвести під висновок, бажано ідентичний авторському.

Інтерпретація вищезгаданих експліцитних та імпліцитних маркерів, а

також співставлення їх за значимістю у плані участі у реалізації

адресованості наукового дискурсу надає нам певні підстави для того, щоб

спробувати окреслити образ передбачуваного адресата наукової комунікації.

Ми прийшли до висновку, що оскільки усі наукові тексти є жорстко

адресованими, то розраховані на прямого, множинного, істинного адресата.

Урамках наукової комунікації ведуча роль віндивідуально-особистісному

потенціалі реціпієнта належить його загальнонауковому тезаурусу. Модель

адресата надперсонального наукового повідомлення повинна дуже чітко

враховувати не тільки особистісну, але й трансчасову частину читацької

аудиторії. Автору не слід обмежуватися викладом наявних у нього фактів і

спостережень, які з часом можуть застаріти і виявитися ”поза межами

застосування”, але у першу чергу слід зробити на їх основі теоретичні

узагальнення, які з часом можуть пояснити нові факти.

Наукова комунікація передбачає безпосередній вихід адресата за рамки

даного повідомлення максимально широкої інформаційної бази, на основі якої

реціпієнт може судити про повноту, несуперечливий та переконливий характер

висвітлюваної концепції. Мегатекстова структура наукового повідомлення

сприяє такій комунікативній діяльності адресата. Про це свідчить

обов’язковий для таких текстів апарат бібліографічних посилань, прийнятих у

науковій комунікації правил коректного цитування джерел із вказанням їх

точної адреси, що імплікує можливість звернення реціпієнта до відповідних

видань. [20,27]. Традиційна система зносок, перехресних відсилань,

анотацій, таблиць і додатків максимально експлікує як допоміжну

комунікативну діяльність адресата, так і повідомлення per se як продукт

основної комунікативної діяльності адресанта. Дане повідомлення починає

сприйматися не тільки саме по собі, але й як феномен, що стоїть поряд з

онтологічно однорідними комунікативними феноменами, з якими він перебуває у

різноманітних парадигматичних зв’язках. Сила переконливості наукових

текстів полягає в логіці і послідовності викладу, несуперечливості фактів,

що повідомляються, аргументованості авторських висновків і коректності

залученої ззовні інформаційної бази. Найбільш оптимальною формою подібних

повідомлень є парцельована та експліцитно маркована текстова форма, яка

сприяє однозначному сприйняттю денотатної структури повідомлення,

безперешкодному виходу адресата в текстову парадигму і адекватно відбиває

неоднорідність дискурсивної діяльності адресанта: його

текстову/мегатекстову діяльність, а також створення основних/допоміжних

повідомлень у рамках єдиного комунікативного цілого(мегатекста).

Інформація, що вилучається реціпієнтом із наукового повідомлення має

двоякий характер. Це, перш за все, інформація про референтний простір, що

відбивається за допомогою дискурса, але такожй інформація про самий

дискурс:про ті різновиди, в яких він існує.

Відправник повідомлення в науковій комунікації є досить відчуженим від

своєї особистісної іпостасі. Функціонально-комунікативний статус, що

приймається автором науковоготекста, придушує або значно обмежує прояви

майже всіх особистісних характеристик, за виключенням інтелектуальних.

Фінальна стадія сприйняття заключного повідомлення, процес його

верифікації базується на більш високому рівні читацької компетенції: на

науковій функції, тобто сумі відповідних дисциплінарних знань про

відповідний фрагмент об’єктивної реальності.Як бачимо, комунікативна роль

отримувача наукового повідомлення – це, перш за все, інтелектуальний

потенціал особистості читача. Навіть його емоційні та естетичні реакції

заломлюються крізь призму інтелектуальної оцінки: “естетика в науковій

творчості – це естетика понять і абстракцій, це головна естетика, не

адресована безпосередньо до почуттів ”. [37,12]. Етичний потенціал

особистості в науковій комунікації частково використовується відправником

повідомлення (наукова етика не дозволяє, наприклад, видавати бажане за

істинне, нехтувати фактами, що суперечать запропонованій концепції і т.

д.). Інша комунікативна роль отримувача в науковій комунікації інкорпорує

етичні настанови особистості, так само, як і багато інших.

Вищенаведені особливості дозволяють нам стверджувати, що роль

отримувача наукового повідомлення базується на обмеженій частині

особистісного потенціалу при домінуючій функції інтелекту, а також

передбачає володіння читачем комунікативною нормою.

Реконструкція образу отримувача наукової комунікації дозволяє виділити

типи адресатів наукового повідомлення. На нашу думку, що найбільш повною є

типологія адресата художнього тексту, запропонована О. П. Воробйовою

[12,107-161] , яка є побудованою на основі трьох груп параметрів:

комунікативно-текстових, соціально-типологічних та індивідуально-

особистісних. Стосовно наукових дискурсів, ми підтримуємо наступну

класифікацію адресатів: реальний, гіпотетичний, формальний, “критичний”,

обізнаний, союзник/опонент. Окрім цього ми виділяємо й інші типи адресатів:

жорсткий, прямий, істинний, множинний, адресат-дослідник,

неупереджений/упереджений,інтелектуально-логічний, раціональний.

Отже, хоча образ адресата не є настільки експліцитно вираженим, як

образ адресанта, проте, як показав аналіз, за допомогою мовних засобів, які

використовуються в науковому дискурсі, можна реконструювати образ

реціпієнта наукового повідомлення. Правильне врахування автором фактора

адресата і конкретна (інформативна, мовна ) орієнтація на останньому

сприятиме досягненню адекватного прагматичного ефекту (стимулюванню

запрограмованої реакції адресата).

До офіційного дискурсу, окрім текстів наукового стилю, належать іще

тексти офіційних документів. Ми звернулися до цього підвиду офіційного

дискурсу для того, щоб його розгляд і аналіз був якомога повнішим і

вичерпним.

Тексти офіційних документів мають деякі спільні риси з науковими: це

сухість, логічність, лаконічність, об’єктивність, яскраво виражена форма-

кліше, відсутність конотативності та неідіоматичність. Згідно принципів,

сформульованих Н.М. Разінкіною [37] , офіційно-документальний стиль є

гармонійним, впорядкованим, єдиним цілим, яке характеризується певною

неоднорідністю. Ця неоднорідність виявляється у багатоманітності таких

ознак, як жанровість, фактор комуніканта, сфера використання документів.

Наше дослідження ми будемо базувати на мові юридичних документів,

оскільки останні становлять величезний інтерес з точки зору комунікативного

навантаження, яке вони несуть у собі.

Значення мови у праві переоцінити дуже важко, оскільки право

використовує мову для активного регулювання суспільних відносин, впливаючи

на волю та свідомість людей, виражаючи волю законодавця і доводячи цю волю

до уваги учасників суспільних відносин.[45].

Особливості структурно-семантичної організації текстів юридичних

документів обумовлені специфікою їх комунікативного призначення: тексти

юридичних документів служать, перш за все, для точної реєстрації правових

норм. Якщо художні тексти є своєрідною базою для неоднозначного тлумачення,

то тексти юридичних документів намагаються викликати у реціпієнта

однозначне уявлення про зміст. Мову юридичних документів можна розглядати

як унікальний приклад здійснення принципа “одне слово – одне значення, одне

значення – одне слово”. [39,47-49].

Основний принцип побудови юридичних документів – так зване “золоте

правило інтерпретації”(Golden Rule of interpretation), згідно якого

документи повинні прийматися з орієнтацією на початкове значення слів, якщо

це не веде до абсурду чи непослідовності; в останньому випадку допускається

така зміна початкового значення слів, яка б дозволила впорядкувати цю

непослідовність. [65,192].

Характерними особливостями текстів юридичних документів є наявність

складнопідрядних речень з двома і більше підрядними реченнями, які, як

правило, не виділяються комами. Довжина головного речення і велика

кількість підрядних забезпечують його смислову автономність відносно інших

речень.Наприклад,

Any restrictions which may apply in the event of residence abroad shall

only apply to pensioners and their dependents who are nationals of any

member bound by this Convention and reside in the territory of any Member

bound there by to the extent to which they apply to nationals of the

country in which the pension has been acquired. Provided that any subsidy

or fraction of a pension which is payable out of public funds maybe

withheld. [54,231].

Як бачимо з наведеного вище прикладу, відсутність пунктуаційних знаків

у складнопідрядному реченні спричиняє деяку складність інтерпретації з боку

реціпієнта, але ця відсутність пояснюється й іншим фактом: кожна частина

речення логічно пов’язана з попередньою та наступною. Іншими словами,

частини складнопідрядного речення перебувають між собою у причинно-

наслідкових зв’язках.

Специфіка логіної структури речень текстів юридичних документів

пояснюється необхідністю початкового вказання на деякі вихідні посилання з

наступним введенням судження ввідного характеру, наприклад,

Where the term is variable, it shall not be less than one-third (less

the periods for which contributions have not been credited) of the total of

the periods for which contributions are graduated according to

renumeration. [54,229].

Вставні фрази у таких текстах, перш за все, виконують функцію

розшифровки та пояснення моментів, які можуть бути важкими для

інтерпретації з боку адресата.

Типовими засобами (окрім наведених вище)сполучення речень служать

сполучники and, or, прислівники, утворені від коренів here, there, where,

такі як hereafter, herein, thereon, therewith, whereas, whereby.

Як відомо, мова документів абсолютно неемоційна, стилістично

незафарбована, об’єктивна. Саме такі ознаки реалізують наступну

комунікативну мету: подати інформацію у найбільш стислій та конкретній

формі.

Дослідження текстів юридичнних документів переконує у тому, що хоча

вони і є вкрай точними та стислими, вони не завжди можуть бути легшко і

однозначно інтерпретовані. Складність синтаксичної будови служить не лише

для однозначної інтерпретації, але у деяких випадках призводить до

труднощів у розумінні. Ці факти дають нам право стверджувати, що у

порівнянні із текстами наукового дискурсу, мова офіційних документів ще

більш стисла та формалізована. Адресант таким чином лише констатує факти.

Якщо в наукових текстах ми можемо знайти різноманітні висновки, аналіз,

визначити хід думок адресанта, то у даному випадку такого сказати ми не

можемо. На нашу думку, тексти офіційних документів несуть комунікативне

навантаження у найменшій мірі (у повідомленні лише констатуються факти).

Завдання адресанта – повідомити, завдання ж адресата – взяти до уваги.

Розділ 3.

Адресованість у неофіційному дискурсі.

Доцільність будь-якого повідомлення визначається його комунікатиною

спрямованістю на реціпієнта. На відміну від значущих одиниць мови – слова і

речення, які є безосібними, нічиїми, нікому не адресованими, висловлювання

має і автора, а відповідно і екрпесію, і адресата. Цей адресат може бути

безпосереднім учасником-співбесідником побутового діалогу, може бути

диференційованим колективом спеціалістів якоїсь спеціальної області

культурного спілкування, може бути більш чи менш диференційованою публікою,

народом, сучасниками, однодумцями, противниками, ворогами, підлеглим і

начальником, нижчим, вижчим, близьким, чужим і т. п., він може бути і

абсолютно невизначеним, неконкретизованим “іншим”(у монологічних

висловлюваннях емоційного типу) – всі ці види і концепції адресата

визначаються тою областю людської діяльності і побуту, до якої належить

дане висловлювання кому адресоване висловлювання, як відправник уявляє і

відчуває собі своїх адресатів, яка сила їх впливу на композицію, а особливо

стиль висловлювання. Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій області

мовленнєвого спілкування має свою, визначаючу його як жанр, типічну

концепцію адресата. Адресат висловлювання може, так би мовити, персонально

співпадати з тим чи з тими, кому відповідає висловлювання. Упобутовому

діалозі чи в обміні листами – це персональне співпадання: той, кому я

відповідаю є і моїм адресатом, від якого я чекаю відповіді або, у будь-

якому випадку, активного вадповідного розуміння. Але у випадках такого

персонального співпадання одна особа виступає у різних ролях. Автор,

будуючи свої висловлювання, прагне його активно визначити і попередити

подумкитой вплив, який має висловлювпання на читача. Наприклад,

Dear Michael,- you will be standing in view of my house for two or

three hours in the course of your business, so do, please, call and see me.

I am sadly disappointed that you have not come before. What can I do about

my equivocal relation to you? – especially now my aunt’s fortune has

brought me more prominently before society? Your daughter’s presence here

may be the cause of your neglect, and I have therefore sent her away. Say

you come on business. I shall be quite alone.[59,123]

Урахування адресата і попередження його реакції часто буває

багатостороннім, таким, що вносить своєрідний внутрішній драматизм у

висловлювання (у деяких видах побутового діалогу, в листах, автобіграфічних

та розповідних жанрах ), гострий, але більш зовнішній характер носять ці

явища у риторичних жанрах.[4,290-291].

Підхід до художнього тексту як до комунікативної події, мовленнєвого

акту, що має перетворений, імітаційний, фіктивний характер, передбачає

включення у концептуальний апарат лінгво-семантичних досліджень поняття

“фактор адресата”. Специфіка адресованості художнього текста, що полягає у

відсутності розходжень між дійсним та формальним адресатом, пояснюється

характерним для художньої комунікації “розщепленням” (за Р. Яокбсоном) –

розщепленням адресата, адресанта, референції.[38,426]. Розщеплена

адресація, як один із проявів неоднозначності художнього повідомлення,

асиметрії реальної та відображеної художньої комунікації, дозволяє говорити

про вписаність у текст “образа читача”, який може бути, подібно до образа

автора, “вичитаний” з тексту, і який виступає як своєрідна “маска”, роль,

що пропонується емпіричному читачеві.[11,59].

Будь-який художній текст, як і науковий, містиь експліцитні та

імпліцитні маркери на певний тип адресата, який здатний декодувати зміст

художнього текста в оптимально адекватному діапазоні рівнів глибини та

аспектів розуміння. На основі вирізнення та інтерпретації такого роду

засобів ми можемо, хоча із значною долею умовності, реконструювати образ

передбачуваного читача або образ аудиторії і виявити типологію адресатів

художнього тексту: критичний/знаючий читач; наївний читач, читач-обиватель,

той, хто полюбляє вестерни, фантастику, мелодрами.[11]

Деяка спрямованність автора на “критичного та наївного” читача

прослідковується в тексті, де багатошаровий концептуальний фон, вишукана

система алюзій, вишукані описи поєднуються із прямолінійною

сентиментальністю ряду епізодів, відвертою банальністю певних сюжетних

ходів.

Художнє повідомлення апелює до емоцій та почуттів адресата. Наприклад,

He never reappeared. The remorse that I have experienced for the part I

had taken in what I fear may have resulted in this utter and complete

extermination, alas! he may not know, except through these pages. For I

have never seen since whether he ran away and went to sea, to reappear at

some future days as the most ancient of mariners, or whether he buried

himself completely in his trousers, I never shall know. I have read the

papers anxiously for accounts of him. I have gone to the police office in

the vain attempt of identifying him as a lost child. But I have never seen

or heard of him since.[60,78]

Автор намагається пробудити співчуття у реціпієнта до головного героя.

Адресат розуміє, що оповідач у розпачі і підсвідомо намагається відповісти

на запитання: “А що ж робити?”. Читач автоматично включається у співрозмову

і також є учасником подій.

Проаналізуймо ще один приклад,

Perhaps it was this discovery, perhaps it was some instinct stronger

than this, but when Arthur had satisfied himself of this fact he left the

direct road, which would have brought to the mission, and diverged upon the

open plain towards the Rancho of the Blessed Trinity. Here, at least, all

was unchanged; here was the dead, flat monotony of land and sky. Here was

the brittle, harsh stubble of the summer fields; here were the long

stretches of silence, from which even the wind made no opposition or

complaint; here were the formless specks of slowly moving cattle; even as

he remembered them before.[63,18]

У даному випадку читач переміщується у квазіреальний світ, зображений

автором. У кожного окремого реціпієнта виникає своє власне уявлення про

описаний пейзаж. Саме у цьому виявляється особливість сприйняття інформації

у художньому дискурсі – квазіреальність інтерпретується суб’єктивно.

Художнє повідомлення багате на різноманітні експліцитні та імпліцитні

маркери адресованості, беручи до уваги як критичного, так і наївного

читача. На критичного читача розраховані такі прямі експліцитні маркери,

як:

1. епіграф – не обов’язково старофранцузькою чи латинською мовами,

але він повинен допомагати знайти не лише поверхневий, а більш

глибокий смисл висловлювання, а, можливо й просто розбудити

зацікавленість читача. На приклад,

… You will answer

The slaves are ours… Merchant of ours.[58,13]

2. Терміни, що відносяться до різноманітних сфер діяльності, а також

музики, живопису і т.д. На приклад,

banjo, blues; pianoforte, coloratura soprano, bar, to get encores;

dress-circle; soloist; on tour; albumin; albugo; alienie; mocassin.

3. Номенклатурна лексика – назви газет, закладів, журналів,

архітектурних та художніх стилів. Наприклад,

The High Street; Hammersmith; Chalsea; Stainberg; Cabinet;

Johannisberg; the Bartizon school of painters; the golden age; Grogen and

Boyne’s.

Щодо імпліцитних маркерів, то серед них можна виділити наступні: алюзії

– літературні, музичні, історичні, національно-культурні; гра слів, що

забезпечують цілістість тексту чи його фрагментів, наприклад,

Aphrodite; Tamerlan’s trumpet; third King George; Calphurnia; Comus;

Derby Day; Jonah; the Victorian era.

У рамках художньої комунікації текстотворча діяльність автора

спрямована, по-перше, на хдожнє зображення мікросома, створеної його уявою

квазіреальності, а по-друге, на максимальне втягнення адресата у світ

пристрастей цього мікросома. Наприклад,

Nick stood up. He was all right. He looked up the track at the lights

of the caboose going out of sight around the curve. There was water on both

sides of the track, then tamarack swamp. He felt of his knee. The pants

were torn and the skin was barked. His hands were scraped and there were

sand and cinders driven up under his nails. He went over to the edge of the

track down the little slope to the water and washed his hands. He washed

them carefully in the cold water getting the dirt out from nails. He

squatted down and bathed his knee. That lousy crut of a brakeman. He would

get him someday. He would know him again. That was a fine way to act.

[60,58]

Такий детальний опис надає реціпієнту відчуття присутності у даній

ситуації. Реціпієнт, здавалось би, сам спостерігає за діями головного

героя. Тим самим полегшується розуміння подій та досягається максимальний

рівень сприйняття повідомлення. Очевидно, що саме таку мету переслідував

автор, використовуючи такі прийоми. У даному конкретному випадку ми можемо

із впевненістю сказати, що поставлена мета досянена.

Безперервність, “плинність” художнього тексту замикає адресата, у

найбільш оптимальній мірі, в рамки зображуваної квазіреальності. Читацька

увага не відволікається на спеціальне усвідомлення формальної організації

повідомлення. Структура художнього тексту, дуже часто досить складна, не

афішує себе через такі маркери, як метакомунікативний дискурс адресанта

(який не слід змішувати з метакомунікативним дискурсом оповідача), як

дрібна парцельованість і складна ієрархічна впорядкованість фрагментної

будови тексту. [20,25] Виведення адресата за рамки даного комунікативного

акту і звернення до позатекстової інформації здійснюється в стертій,

завуальованій формі алюзій, прихованих чи трансформованих цитат без точного

вказання їх адресата, що в свою чергу вуалює подібність даного повідомлення

в ряд подібних до нього повідмлень.

Мегатекстова структура повідомлення, що поєднує в єдине комунікативне

ціле основний текст і допоміжні повідомлення типу посилань, зносок,

анотацій, додатків, властива художньому тексту в мінімальній мірі. Це ще

раз підтверджує тезу про цілісність, недискретність формальної структури

художнього тексту.

Загальній тенденції до цілісності і недискретності зовнішніх форм

художнього повідомлення протистоїть загальна тенденція до ускладнення і

подрібнення внутрішнього комунікативного статусу художнього повідомлення за

рахунок введення до нього квазікомунікативних ланцюжків, наприклад,

розповідь від імені доповідача або різних персонажів (що межують один з

одним, чи входять один в інший за принципом “Китайської кулі”), імітація

діалогів і думок персонажів, найрізноманітніших письмових текстів

(щоденників, листів, і т.д.). Відправником і отримувачем цих повідомлень

виявляється не адресант/адресат усього тексту, яким у зовнішній комунікації

відповідають автор/читач, але різноманітні квазіфігури (від антропоморфних

персонажів до потойбічних голосів [20,26].

Існує три основні підходи до трактування співвіднесенності адресанта і

адресата художнього тексту:

1. Визнання адресанта – автора і образу автора – безсумнівною

домінантою у взаємовідносинах комунікатів [22,21-22].

2. Розгляд взаємовідносин між адресантом і адресатом художнього

тексту, як більш складних, ніж домінування першого члена

корелятивної пари. [42,106]

3. Опора на співставленість реальних і текстових комунікантів:

адресанта і адресата текстів [12,91]

Традиційно автору тексту приписується домінуюча роль в діалозі з

читачем за слідуючими основними причинами. По-перше, в художній комунікації

існує односторонній зв’язок, що дозволяє автору нав’язувати читачеві свою

волю у певних лінгвістичних, історичних і культурологічних межах. По-друге,

процеси породження і сприняття текста – асиметричні. Це обмежує можливості

буль-якого адресата у порівнянні з можливостями адресанта, що нормується у

ході інтерпретації. [64,159] По-третє, автор художнього тексту може лише

гіпотетично моделювати всього адресата, що визначає, за словами Г.В.

Степанова, відсутність жорсткої адресованності цього типу текстів [42,106].

І, нарешті, стверджується, що адресат – це лише об’єкт впливу автора,

художнього твору і культурного контексту.

Отримувач повідомлення в художній комунікації у результаті декодування

повинен подумки відтворити свій варіант квазіреальності літературного

твору. Успіх комунікативного акту на даному його етапі залежить від двох

факторів: естетичної компетенції читача і активного використання ним

особистісних духовних ресурсів.

Формування естетичної компетенції починається із вміння диференціювати

об’єктивну реальність і квазіреальність. Більш високий рівень компетенції

забезпечує розпізнавання естетичного каналу по якому, відбувається

створення і надходження твору. Недостатня естетична компетентність дуже

часто несе відповідальність за те, що читач починає верифікувати художнє

повідомлення, співвідносячи його напряму з об’єктивною дійсністю і

оцінювати художні цінності твору за принципом “у житті такого не буває”.

Тобто, естетична компетентність означає мінімалізацію “паралакса” – розриву

між активним, культурним фондом читача і автора твору. [28,29]

Другим фактором, детермінуючим успіх комунікації є особистісний

потенціал читача. Чим він багатший і різноманітніший, тим точнішою і

багатшою буде створена в уяві читача квазіреальність.

З вищесказаного, можна зробити висновок про те, що беззастережна віра

читача в ідентичність відтворюваної ним квазіреальності і авторського

замислу – це незаперечна риса комунікативної ролі отримувача художнього

повідомлення. Отже, у плані типологічних характеристик можливо відмітити

слідуючі риси образу автора і чинача у художньому повідомленні і тим самим

узагальнити особливості адресованості художнього тексту.

1. Опосередкований характер художньої комунікації, де між реальними

комунікантами (автор-читач) можливі, і більше того, неминучі

вторгнення багаточисленних квазіреальних комунікантів

(персонажів).

2. На відміну від наукового тексту, практично повна відсутність

метакомунікативної діяльності реального відправника художнього

повідомлення, особливо у жанрі оповідання.

3. Замкнутість адресата художнього повідомлення у рамках даного

комунікативного акту. Вихід за ці рамки призводить до порушення

власне художньої комунікації. Читач з отримувача повідомлення

перетворюється на його тлумача, коментатора.

Художнє повідомлення – це явище, чітко відмежоване від текстів

офіційного дискурсу. Основною, на нашу думку, характерною його рисою є

експерсивність, а отже і емоційність. Саме ці риси визначають головну

відмінність між цими двома видами дискурсу. Художній дискурс дозволяє

адресату інтерпретувати його згідно зі своїми власними уявленнями про

зображуване. Автор, в свою чергу, використовує своєрідні маніпуляції

відносно реціпієнта, оскільки, створюючи свою квазіреальність у творі, він

керується однією метою – вплинути на читача. Цей вплив має різну силу

стосовно кожного окремого адресанта, але, в основному, найбільш очевидна

реакція є передбаченою.

Розділ 4.

Адресованість в анекдотичному дискурсі.

Така комунікативна одиниця як анекдот, будучи досить частотним

елементом масового спілкування, значно рідше потрапляє у сферу наукового

спілкування. Анекдоти досить поширені у нашому побуті, та й самі анекдоти є

відображенням цього побуту, відносин між людьми та ін. Анекдоти мають

властивість дуже швидко поширюватись, набувають широкого застосування,

деякий період часу вони у всіх на вустах, а потім ми замінюємо їх іншими,

більш актуальними та влучними.

Анекдоти є видом неофіційного дискурсу, зберігаючи майже всі

особливості останнього: емоційність, експресивність, суб’єктивність. Так

само як автор роману чи будь-якго іншого літературного жанру, автори (а це

найчастіше люди взагалі, конкретних авторів анекдотів дуже мало),

переслідують мету певного впливу на реціпієнта. Практично завжди такою

метою є викликання сміху, іронії. Якщо анекдот не викликає подібних емоцій,

то комунікативна мета не виконується Це, у свою чергу означає, що таке

повідомлення зразу ж забувається, не є популярним або й взагалі анекдотом

його назвати не можна.

У нашій дипломній роботі ми будемо використовувати приклади анекдотів,

що є зразками американського та англійського гумору. Матеріали є

оригінальними, не перекладними. Але перш ніж звернутися до прикладів, ми

вважаємо за необхідне розкрити суть такого явища, як анекдот.

Отже, для анекдота характерний одноразовий виклад перед даним слухачем.

У іншому випадку, анекдот стає нецікавим і не викликає потрібних емоцій, а,

отже, прогнозована реакція не підтверджується, комунікативна мета не

досягається.

Анекдот має властивість швидко запам’ятовуватись. Від правитель (S)

розповідає анекдот реципієнту (R1), він, в свою чергу, поширює його далі.

Таким чином повідомлення набуває масового характеру:

[pic]

Так забезпечується циркуляція анекдотів. Такий тип повідомлення ми

можемо назвати самотрансляційним. Для поширення анекдотів не потрібно

створювати допоміжні зовнішні умови, і, навіть, більше цього, ситуації

протидії не завжди у стані завадити поширенню останніх. Таким чином, ми б

хотіли охарактеризувати даний тип повідомлення як “самотрансльованість”.

[36].

Природа самотрасльованого повідомлення є такою, що його важко втримати

у собі. Людина у будь-якому випадку намагається передати його далі, а після

того, як передасть, відчуває свого роду полегшення.Можна продовжити

декількома поясненнями властивості самотрансльованості. По-переше, досить

часто анекдот містит інформацію, яка приципово замовчується засобами

масової комунікації. Цей тип повідомлень несе у собі інформацію, яка є

цікавою для багатьох і, тому, з легкістю передається. Взагалі, анекдотичне

повідомлення сприймається набагато простіше, ніж звичайне. Саме з цієї

точки зору анекдоти мають комунікативну цінність, оскільки полегшують

процес комунікації.Вони є своєрідними “заповнювачами пустот”, які виникають

під час спілкування, спрощують моменти непорозумінь, допомагають уникати

глухих кутів , знімають напруження. Для цього служать легкі, відволікаючі,

короткі анекдоти. Наприклад,

A husband and a wife entered the dentist office. The husband said, “I

want a tooth pulled. I don’t want gas or Novocain because I am in a

terrible hurry. Just pull the tooth as quickly as possible.” “You’re a

brave man, ” said the dentist. “Now show me which tooth it is.” The husband

turns to his wife and says, “Open your mouth and show the dentist which

tooth it is, dear.”

По-друге, в анекдотах своєрідно виявляється масова культура. На нашу

думку, анекдотичний жанр – це своєрідний вид літературного мистецтва, але

найбільш наближений до життя. Наприклад,

A couple was dining out one evening, when the wife noticed a familiar

man at the restaurant’s bar. “Honey,” she said as she pointed the guy out,

“I know that guy at the bar and he has been drinking like that since I left

him seven years ago! ” Her husband quickly replied, “that’s silly, no one

celebrates that long?!”

По-третє, анекдот – це своєрідний відгук на суспільне бажання. Анекдот

відображає далеко не особистісний інтерес, а те, що є актуальним для

людства взагалі. Хоча, на нашу думку, це питання є досить спірним, оскільки

особистість , будучи елементом суспільства, інтегрує суспільні інтереси.

Ще однією комунікативною особливістю анекдотичного жанру є те, що це,

переважно, усна форма комунікації. Безперечно, анекдоти записуються,

перекладаються, але живе відтворення має набагато більшу цінність тому, що

для того, шоб досягти бажаного комунікативного ефекту відрпавник,

розповідаючи анекдот, користується рядом жестів, мімікою. Один і той самий

анекдот може сприйматись одним і тим саим адресатом по-різному, в

залежності від того, яким чином він був розказаний.

Не дивлячись на те, що анекдоти відображають різні сторони життя, цей

жанр є абсолютно неофіційним.[63]. Неофіційність деяких анекдотів настільки

очевидна, що вони не підлягають будь-якій писемній фіксації. Ця крайня

неофіційність вявляється у вживанні ненормованої лексики, обговоренні тих

сторін життя, які обговорювати не прийнято, або взагалі не годиться.

Анекдоти, у своїй суті, повідомлення досить яскраві, колоритні. Такий

ефект досягається використанням стилістично забарвленних виразів, зворотів,

хоча лексика, сама по собі, спрощена, якомога більше наближена до рівня

повсякденного спілкування. Граматична структура речень також є спрощеною,

переважають прості та еліптичні, запитальні та окличні речення. Наприклад,

Jones applied to a finance agency for a job, but he had no experience.

He was so intense that the manager gave him a tough account with the

promise that if he had collected it, he’d get the job.

Two hours later Jones came back with the entire amount.

“Amazing!” the manager said. “How did you do it?”

“Easy,” Jones replied. “I told him if he didn’t pay up, I’d tell all

his creditors he paid us!”

Щодо тематики, вона є різноманітною і стосується практично усіх сфер

особистого життя та суспільної діяльності.

Отже, на основі досліджуваних матеріалів ми можемо зробити висновок про

те, що анекдотичний жанр володіє певними характерними особливостями,

відмінними від усіх інших. Головною характеристикою є найвищий у

порівнянні із іншими жанрами рівень наближеності до життя.

Самотрансляційність анекдотів пояснюється, головним чином, усною формою

передачі та короткою формою викладу. З точки зору адресованості, анекдоти,

у переважній своїй більшості, не мають суворо визначеного типу адресата.

Рівень декодування не залежить ні від рівня знань, ні від будь-яких інших

факторів, як це має місце у випадку офіційного дискурсу та жанру художньої

літератури, але не завжди інформація може бути сприйнята адекватно. Для

того, щоб комунікативна мета була досягнута, адресант повинен тонко

відчувати ситуацію за умов якої анекдотичне повідомлення відправляється. Не

кожний анекдот сприймається та інтерпретується однаковим чином. Взагалі

існують анекдоти, які можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на

адресата. У випадку, коли анекдот викликає не сміх, чи іронію, а емоції,

які є протилежними до останніх, комунікативна мета не може бути досягнутою.

ВИСНОВОК

У нашій роботі, ми намагалися якнайповніше розкрити суть дискурсу

через призму його адресованості. Адресованість ми розглядали на прикладі

текстів офіційного та неофіційного дискурсів. До офіційного дискурсу ми

віднесли наукові тексти і тексти офіційних документів. Неофіційний дискурс

був проаналізований на прикладах текстів художньої літератури та анекдотів.

Говорячи про дискурс, ми спочатку вернулися до переліку та аналізу

підходів і трактувань останнього. Хоча різноманітність визначень такого

поняття як дискурс вражає, ми, все ж таки, спробували дати характеристику

кожному, і довести, що всі існуючі підходи пояснюють дискурс, як явище дуже

широке та різнобічне, беручи за основне лише один якийсь його аспект. Але,

потрібно зазначити, що жодне із визначень не виключає іншого, а, отже, ми

прийшли до висновку, що було б не вірним, визнати лише один якийсь підхід і

відкинути всі інші. Суть полягає у тому, що дискурс, як поняття

багатоаспектуальне та різнопланове, успішно інтегрує усі ці підходи, а

отже, жоден із них, не може бути визнаним хибним. Та все ж таки, виявилось

необхідним дати узагальнене визначення дискурсу. У нашому поясненні цього

явища ми намагались якомога логічніше поєднати усі найважливіші на нашу

думку аспекти.

Своє дослідження ми продовжили аналізом особливостей дискурсу: його

просторовості, регульованості, правилами слідування, інтерпретації та

породження. Окрім цього, ми у нашій роботі, спробували знайти підхід до

дискурсу, як до підсистеми тексту, і проаналізувати його ще й із цієї точки

зору. Нам вдалось встановити, що дискурс разом із такими підсистемами

тексту, як макрознак, та комуні кант перебуває у тісному взаємозв’язку,

хоча ми довели, що існування кожної з підсистем не обмежується наявністю

інших, а, отже, не знайшли прямої залежності комуні канта від макрознак а

дискурсу від комуні канта. Ми визначили, що у системі тексту не існує чітко

вираженої ієрархії підсистем. Поряд із цією особливістю, нам вдалось

встановити ще й таку характерну рису дискурсу, як просторовість.

Стверджуючи це, ми визнаємо той факт, що дискурс не є явищем

монументальним. Дискурс схильний як до вертикальних, так й до

горизонтальних перетворень, а отже може рухатись у цих двох напрямках, не

маючи якихось певних обмежень.

Для того, щоб процес дискурсивного аналізу набув більш

систематизованого вигляду, дискурс був поділений нами на офіційний та

неофіційний. Такий поділ є традиційним, і ми у дослідженні не намагались

відійти від нього. Для того, щоб зрозуміти суть офіційного та неофіційного

дискурсу, ми виділили ряд характерних ознак, які повною мірою надають нам

змогу конкретизувати та диференціювати цих два види дискурсу. Прийнявши до

уваги ці характеристики, ми визначили, що основною відмінністю є

емоційність неофіційного та логічність офіційного дискурсу.

Розгляд офіційного дискурсу ми розпочали із аналізу наукових

текстів. Характер адресованості наукового повідомлення залежить від типу

адресату, який детермінується рівнем обізнаності у певній галузі наукового

знання. Як результат цього ми визначили три типи адресатів цього виду

повідомлень: спеціаліст вузької галузі наукового знання, спеціаліст у

широкій галузі науково знання та так званий масовий читач, на якого

розрахована науково-популярна література. Перший тип реципієнтів повинен

володіти базовими та конкретними знаннями у тій чи іншій галузі науки.

Інформація у спеціалізованій науковій літературі не розрахована на широкого

читача, оскільки не буде декодована на належному рівні.

Розглядаючи адресованість наукових текстів ми визначили

експліцитні та імпліцитні маркери адресованості, які характеризують даний

тип дискурсу.

Що до текстів юридичних документів які ми також відносимо до

офіційного дискурсу, то вони є особливими і за граматичною структурою

речення, і за специфікою вживаної лексики. Механізм адресованості у

документах функціонує абсолютно інакше, ніж у наукових текстах, а саме: ми

не розрізняємо типів адресатів, оскільки юриспруденція – галузь вузька,

юридичні документи охоплюють лише той бік суспільного життя, який

підпорядковується законам. Юридичні документи стосуються лише тієї ланки

діяльності людей, яка передбачається законом . Такі повідомлення досить

важкі для декодування, що пояснюється специфічною побудовою самого

повідомлення та не звиклою формою вираження. Порівнюючи два підвиду

офіційного дискурсу – наукові тексти та юридичні документи, ми дійшли до

висновку про те, що рисами, які є притаманні їм – це лаконічність та

стислість викладу, відсутність будь-яких засобів експресії та емоційності,

об’єктивність, а, отже, не спрямованість на суб’єктивну інтерпретацію.

Адресанти таких повідомлень оперують конкретними фактами; будь-яке

розходження із реальністю є неприпустимим.

Інший вид дискурсу – неофіційний – включає у себе тексти художньої

літератури та анекдотичний жанр. Їх загальною особливістю є емоційність,

експресивність, вони розраховані, перш за все не на інтелектуальне, а на

естетичне, емоційне. Ці тексти надають широкі можливості для інтерпретації

діяльності, яка носить виключно суб’єктивних характер.

Художні тексти, розраховані на два типи адресатів: наївного та

критичного або знаючого. Формування повідомлення відбувається з урахуванням

як першого, так і другого типів. Адресат, у свою чергу, уже сам вибирає той

рівень тексту, який він вважає доступним та відповідним до своїх потреб та

можливостей. Адресат повинен для себе вияснити те, що є для нього головним:

чи цінність тексту з точки зору фактів, подій, інформації, яка б розширила

рівень його інтелекту або збагатила кругозір, чи для нього головним є

емоційне навантаження.

Художньому тексту, так само як і науковому, притаманні експліцитні та

імпліцитні маркери адресованості, але у першому випадку вони носять більш

експресивний характер.

Анекдотичний жанр відрізняється від текстів художньої літератури перш

за все об’ємом. Анекдот – це коротке повідомлення , що характеризується

непередбаченими поворотами сюжету, які спрямовані на викликання у

реципієнта емоцій позитивного характеру – сміху, іронії і т. п. Анекдоти

відрізняються особливою маркованістю, стилістичним колоритом, що і є

засобами, які забезпечують емоційність та експресію.

У нашому дослідженні ми намагались довести, що будь-який дискурс

розрахований на адресата, на його сприйняття повідомлення. У іншому

випадку, воно втрачає зміст, оскільки не підлягає сприйняттю,

інтерпретації та передачі інформації.

Список використаної літератури:

1. Азнаурова Э. С. Прагматика текстов различных функциональных

стилей.// Общественно-политический и научный текст как предмет

обучения иностранным языкам.-М.: Наука, 1987.-200с.

2. Арутюнова Н. Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. Лит. и яз.-

1981.- Т. 40.- №4.- с. 356-357.

3. Барт Р. Нулевая степень письма//Семиотика: Сб./Под ред. Ю. С.

Степанова.- М.: Радуга, 1983. – с.306-349.

4. Бахтин М. М. К эстетике слова.- М.: Наука, 1974.- с.539.

5. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества.- М.: искусство,

1986.- 445 с.

6. Белл Т. Роджер. Социолингвистика//Цели, методы и проблемы./Под

ред. А. Д. Швейцера.- М.:Международные отн., 1980 .- 318 с.

7. Бенвенист Э. Общая лингвистика./Пер. с фр.-М.: Прогресс,1975.-

447 с.

8. Большая Советская Энциклопедия: В 30 Т./Гл. ред. А. И. Прохоров 3-

е изд. – Т. 12.- М.: Сов. Энцикл., 1973.- 624 с.

9. Волнина И. А. О специфике научного стиля./Язык и стиль научной л-

ры.- М.: Наука, 1977.- 296 с.

10. Воробьева О. П. Лингвистич. аспекты адресованности худ. текста

(одноязычная и межъязыковая коммуникация). Дисс. на пол. уч. ст.

докт. фил. наук. М, 1997.- 382 с.

11. Воробьева О. П. Реализация фактора адресата в аспекте

лингвокультурной традиции. М.: Филолог. Науки.- 1992.- №1.

12. Воробьева О.П. Текстовые категории и фактор адресата: - К.: Вища

шк., 1993.- 200 с.

13. Греймас А. Договор вердикции//Язык. Наука. Философия.(логико-

методологический и семиотический анализ): Сб. ст. /Ин т

философии, социологии и права А Н Лит. ССР/отв. ред. и сост. Р.

И. Павиленис. - Вильнюс, 1986.- с.205-216.

14. Дайк Т.А., ван. Язык. Познание. Коммуникация/Пер. с англ.: Сб.

работ/сост. В. В. Петров под ред. В. И. Герасимова; Вступ. ст. Ю.

Н. Караулова и В. В. Петрова.- М.: Прогресс, 1989.- 312 с.

15. Ишмуратов А. Т. Логико-когнитивный анализ онтологии

дискурса/Рациональность и семиотика дискурса.Сб. трудов//АНУ

Институт Ф-и.-К.: Наук. Думка, 1994.- 252с.

16. Ищенко Ю. А, Мышление как толерантный дискурс/Рациональность и

семиотика дискурса. Сб. трудов/АНУ. Институт ф-и.- К.: Наук.

думка, 1994.- 252 с.

17. Каменская О. В. Текст и коммуникация.- М.: Высш. Шк.., 1990.-

151с.

18. Канцельсон С. Д. Речемыслительные процессы.- ВЯ, 1984.- №4.- с.

5.

19. Караулов Ю. И. Красильникова Е. В. Русская языковая личность и

задачи ее изучения: Предисл.//Язык и личность:Сб. ст. /Отв. Ред.

Д. И. Шмелев.-М.: Наука, 1981.- с. 3-10.

20. Колегаева И. Текст как единица научной и художественной

коммуникации. Одесса: редакционно-издательский отдел обласного

управления по печати, 1991.- 122 с.

21. Комисаров В. Н., Коралова А. Л. Практикум по переводу с

английского языка на русский/Учеб. пособие для ин.-тов и фак-тов

ин. яз.-М.:Высш. шк., 1990.-127с.

22. Кондаков И. В. К поэтике адресата (в контексте идей академика Г.

В. Степанова ) //Res philological Сб. ст. Под ред. Д. С лихачева.-

М.: Наука, 1990.- с. 18-29.

23. Корунець І. В. Порівняльнальна типологія англійської та

української мов./Підр. Посіб. Для ін-тів та фак-тів ін. мов.- К.:

Либідь, 1995.-239 с.

24. Кубрякова Е. С. Номинативный аспект речевой деятельности.- М.:

наука, 1986.- 158 с.

25. Лабов У. Исследование языка в его социальном контексте./Новое в

лингвистике, вып. 7 М.: Прогресс, 1975.- с. 152-216.

26. Лабовкина А. А. Коммуникативно-прагматический аспект специального

научного текста / на материалах нем. Научных текстов по

экологической географии / Дисс. на пол. зв. к. ф. Н.- К, 1991.-

с. 139-144.

27. Левидов А. М. Л-ра и действительность.- Л.: Сов. Писатель, 1987.-

№7.

28. Лихачев Д. С. Принцип историзма в изучении единства содержания и

формы л-ного произв. //Рус. Л-ра, 1965.- №1.

29. Лотман Ю. М. Текст и структура аудитории //Труды по знаковым

системам / Уч. зап. Тарт. ун-та.- Вып. 422.- Тарту: Изд-во Тарт.

Ун-та, 1977.- с. 105-118.

30. Матвеева Г. Г. Проблемы рагматики научного текста (на материале

рус. И нем. Языка): Автореф. Дис д-ра филол. Наук.-Л., 1984.-38

с.

31. Матвеева Т. В. Функциональные стили в аспекте текстовых

категорий.-Свердловск: Изд- во Урал. ГУ, 1990.- 624 с.

32. Матвеева Т. В. Функциональные стили в аспекте текстовых

категорий.- Свердловск: Изд-во Урал. ГУ, 1990.- 172 с.

33. Мороховская Э. Я. Взаимодействие грамматических категорий в

тексте.//Текст и его категориальные признаки: Сб. науч.

Тр./КГПИИЯ. К., 1989.-с. 101-108.

34. Мороховский А. И. К проблеме текста и его категорий.//Текст и его

категориальные признаки: Сб. науч. Тр./КГПИИЯ.К.,1989.- с. 3-8

35. Москальская Г. Я. Грамматика текста.- М.: Высш. Шк., 1981.- 184 с

36. Почепцов Г. Теория и практика коммуникации.- М.: Из-во «Центр»,

1998.- 352 с.

37. Разинкина И.М. Функциональная стилистика.- М.: Высшая школа,

1989.- №4.

38. Рикер П. Метафорический процесс как познание, воображение и

ощущение.//Теория метафоры. М., 1990.- с. 426

39. Саенко Л. Н. О структурно-семантических особенностях юридических

документов.//Вестник Киевского университета. Романо-герм. Фил.

Выпуск 24.- К.:Лыбидь, 1990.-с. 47-49.

40. Славгородская Л. В. О функции адресата в научной

прозе.//Лингвостилистические особенности научного текста.- М.:

Наука, 1981.- с.93-102.

41. Солганик Г. Я. К проблеме типологии речи.//Вопр. языкозн., 1981.-

№1.

42. Степанов Г. В. Язык. Литература. Поэтика.- М.: Наука, 1988.- с.

120.

43. Троянская Е. С. К вопросу о лингвистических признаках

функциональных стилей / Стиль научной речи.- М.: Наука, 1978.-280

с.

44. Тураева З. Я. Лингвистика текста.- М.: Просвещение, 1986.- 127 с.

45. Ушакова Т. А. Павлоыа Н. Д. Заясова И. А. Роль человека в

общении.- М.: Наука, 1989.- 192 с.

46. Уэно Х., Каямо Т.,. Окомото Т. Представление и использование

знаний / Под ред. Х. Уэно, М. Исидзухо.- М.: Мир, 1989.- 205 с.

47. Фивегер Д. Лингвистика текста в исследованиях ученых ГДР //

Синтаксис текста: Сб. ст. /Отв. ред. Г. А. Золотова.- М.: Наука,

1971.- с. 314-323.

48. Храпченко М. Б. Художественное творчество, действительность,

человек.- М.: Сов. Писатель, 1982.-416 с.

49. Цурикова Г. Кузьмичев И. Писатель, которого не было.- Л.: Нева,

1988.- №4.

50. Шендельс Е. И. Некоторые проблемы грамматики текста.//Современные

зарубежные грамматические теории.- М.:, РЖ, 1985.- с. 30-67

51. Якобсон Р. лингвистика и поэтика.// Структкрализм «за» и

«против».- М.: Прогресс, 1975.-с. 62-94.

52. Atom for Pease (USSR Academy of Sciences).-М.: Наука, 1988.-с.

106-124.

53. Buch S. Pearl. Dragon Seed. The Novel of China Today.//The John

Day Company.- New york, 1942, p.94.

54. Conventions and Recommendations 1919-1966. Geneva International

Labour Office, 1966.- p. 231.

55. Dijk T. A., van. Pragmatics and Poetics.//

Pragmatics of Language and Literature./Ed. By T.

A. van Dijk.- Fnsterdam, Oxford, 1976.- p. 24-53.

56. Erickson John. Greenhouse Earth: Tomorrow’s Disaster Today.-

Washington: Tab Books, 1990.- 167 p.

57. Fowler R. The New Stylistics.//Essays in Modern Stylistics./Ed.

by DC. Freeman.- Lnd.: Methuen, 1981.- p. 24-41.

58. Golsworthy John. The Forsyte Saga.//The man of property.-M.:

Progress Publishers,1974.-386 p.

59. Hardy Thomas. The Mayor of Casterbridge. M.: Progress Publishers,

1964.- 369 p.

60. Hemingway E. The fifth column.//The Modern Library.-New York,

1935.- p. 227.

61. Hyland K Journal of Pragmatics.- 1998.- №5.- p. 448-452.

62. Ilko V. Korunets. Contrastive Typology of the English and

Ukrainian Languages.-К.: Либідь, 1995.- 239 с.

63. Kittay I. On Okto.//Romanic Review.-1987.-№3.

64. Neubert A. Text and Translation.- Leipzig: VEB.-Verlag

Enzyklopadie ,1985.- 168 p.

65. O’Barr W. Linguistic Evidence Language, Power and Social Control.

New Y., London, 1982.- p. 192.

66. Palek B. Reference and Text.//Grammars and Descriptions./Ed by

T.A van Dijk and J. Petofi.- B.; N. Y.: de Guyter, 1947.

67. Rydnik V. ABC’s of quantum Mechanics.- M.: Mir Publishers, 1978.-

271 p.

-----------------------

концептуальність

тематичність

топікальність

референційність

ситуативність

локативність

темпоральність