Життя та діяльність І.П.Котляревського (Жизнь и деятельность Ивана Петровича Котляревского)

[pic]

Реферат на тему:

“Життя та діяльність І.П.Котляревського”

Працювали:

Ю.Марченко, П.Хегай.

Вступ

Іван Петрович Котляревський – класик нової української літератури – автор

перших, справді національних творів – нев’янучої “Енеїди” і безсмертної

“Наталки Полтавки”, поява яких знаменувала собою початок нової доби в

історії нашої культури. Котляревський був талановитим національним поетом і

драматургом, що в своїх книгах, написаних живою народною мовою, виступив

яскравим самобутнім співцем рідної землі, підніс ряд гуманних ідей на

захист простих людей з народу і гостро засудив паразитизм, неуцтво,

розбещеність панівних верств феодально-кріпосницького суспільства.

Звернувшись до народного життя і народної мови, ввівши їх у свої твори,

Котляревський спрямував українську літературу на нові шляхи – становлення і

розвитку національної літератури. Саме тому йому, як найбільш талановитому

із попередників основоположника нової української літератури Т.Г.Шевченка,

й належить одне з найпочесніших місць у літературі першої половини ХІХ ст.

Біографія письменника

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня

ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом в

Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над

Ворсклою й пройшли дитячі та шкільні роки Котляревського в обстановці, дуже

близькій до сільської. З будиночка Котляревських відкривався чарівний

краєвид: тиха, спокійна річка Ворскла, оспівана в багатьох піснях,

стародавній монастир, собор, потопаючі у вишневих садках невеликі

будиночки. Полтава в ті часи була спочатку “полковим” містом, а потім (з

1796 р.) стала повітовим центром Малоросійської губернії. Лише з 1802 року,

коли було утворено Полтавську губернію і Полтава стає її центром, місто

починає зростати і впорядковуватися.

-2-

Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Відомо

лише, що в 1780 -1789 роках він перебуває у Полтавській духовній семінарії,

де учителями були колишні вихованці Київської академії і Харківського

колегіуму, які в навчанні й вихованні дотримувалися ще старих схоластичних

традицій. Дуже багато часу приділялося вивченню латинської мови.

Котляревський протягом якихось 5 років знайомився в оригіналі з кращими

творами римської літератури, зокрема з “Енеїдою” Вергілія.

Але в семінарії під впливом віянь нового життя поруч з старими,

мертвими мовами запроваджується вивчення російської, французької та

німецької мов. Семінаристи вивчають також твори російських поетів ХVІІІ ст.

– Ломоносова, Сумарокова, Тредіаковського, що, звичайно, не могло не

збудити в них інтересу й до сучасної російської літератури.

Все це мало вплив на початок літературної діяльності Котляревського, на

його захоплення віршуванням. Як свідчить перший біограф письменника С.П.

Стеблін-Камінський, Котляревський ще в юному віці “мав пристрасть до

віршування і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і

вдалі, що товариші його по семінарії прозвали “рифмачем”.

1789 р. Котляревський вибуває з семінарії, не закінчивши її повного

курсу. Хоч точних пояснень причин залишення ним семінарії немає, але,

напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала кар’єра

церковнослужителя. Спочатку він служить чиновником у різних полтавських

канцеляріях, далі був домашнім учителем у поміщицьких родинах в різних

місцевостях Полтавщини. У ці роки уважно приглядається до життя

українського народу, вивчає його побут, звичаї, фольклор, мову. На цей час

– середина 90-х років ХVІІІ ст. – і припадає початок роботи Котляревського

над поемою “Енеїда”.

-3-

Дванадцять років (1796 – 1808) перебував Котляревський на військовій

службі. Сіверський полк, в якому він служив, приймав участь у задунайському

поході російської армії 1806 – 1807 рр. під час російсько-турецької війни.

За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень

його було декілька разів нагороджено, надано офіцерський чин капітана. Але

і в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це

свідчить його “Пісня на новий 1805 год князю Куракіну”, написана в 1804

році.

Слід зауважити, що на початку ХІХ ст. Котляревський уже був широко

відомий як письменник, як автор поеми “Енеїда”, перші три частини якої

з’явились двома виданнями (1798 і 1808 рр.) навіть без його відома і згоди.

І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця – конотопського

поміщика Максима Парпури, що проживав тоді в Петербурзі (про це свідчать і

висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809 р., підготовленого

вже ним самим, і згадки про “якусь особу мацапуру” в доданій строфі третьої

частини твору), проте ініціатива Парпури у виданні “Енеїди” заслуговує лише

схвалення і є фактом позитивним в історії літератури. Крім того, поема була

поширена і в рукописних списках.

Вийшовши у відставку і не влаштувавшись на службі в Петербурзі,

Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810 р.

посаду наглядача в “Будинку для виховання бідних дворян”. Це був своєрідний

навчально-виховний заклад, в якому здобували освіту діти не тільки дворян,

але й вихідців з інших верств суспільства. Якщо в духовних школах панували

схоластичні, богословські предмети, то в цьому “Будинку” головна увага

приділяється вивченню природних наук, літературі, а також музиці, танцям,

гімнастиці. Котляревський з любов’ю ставився до вихованців, дбав про їх

щоденний побут і навчання.

-4-

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові

було доручено сформувати 5-й козачий полк, з чим він справився швидко й

успішно. Проте йому не довелося брати безпосередньої участі в боях.

Після закінчення війни з Наполеоном Котляревський з запалом віддається

театральній діяльності. Він бере участь в улаштуванні любительських вистав,

виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п’єсах Княжніна. У 1816 р.

його було призначено директором Полтавського театру, і, коли незабаром в

Полтаві виступила трупа Штейна, в складі якої був талановитий актор-кріпак

Щепкін, Котляревський багато робить у справі піднесення культури сценічного

мистецтва. Він здружується з Щепкіним, сприяє викупові його з кріпацтва,

пише спеціально для нього п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”,

які й були з успіхом поставлені в 1819 р. Спільна театральна діяльність

Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818-1821) приносить

відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього

далеко поширюється добра слава.

Взагалі, Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-

мистецьким життям країни, тримав тісні зв’язки з цілим рядом письменників,

журналістів, науковців.

Ніхто в Полтаві краще за нього не знав пам’яток старовини, ніхто краще

не розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато

допомагав вченим – історикам і етнографам – Б.Бантиш-Каменському, авторові

кількатомовної “Истории Малой России”, І.Срєзнєвському, В.Пассекові.

Зокрема слід відзначити близькість українського поета до декабриста

М.М.Новикова, який служив управителем канцелярії полтавського генерал-

губернатора. Один із організаторів товариства “Союз благоденства”, палкий

прихильник республіканського ладу, М.М.Новиков увів Котляревського в

засновану ним масонсь-

-5-

ку ложу “Любов до істини”, очевидно, підготовляючи його до вступу в

товариство. Поруч з Пестелем, Рилєєвим, Муравйовим-Апостолом, Бестужевим-

Рюміним М.М.Новиков був одним із видатних діячів декабристського руху, і

його, коли б не передчасна смерть у 1822 році, напевно, теж не минула б

найсуворіша кара царя.

Невідомо, наскільки глибоко розкрив Новиков перед Котляревським мету й

завдання декабристів, як поставився письменник до їх програми, але і

характер громадської діяльності і творчість Котляревського свідчать про те,

що ідеї дворянських революціонерів були йому не чужими. Знаменним є й те,

що українського письменника у 1821 р. було обрано почесним членом “Вільного

товариства любителів російської словесності”, в якому на той час керівну

роль відігравали поети-декабристи і літератори, ідейно близькі до них –

Ф.Глінка, К.Рилєєв, М.Бестужев, О.Бестужев, М.Гнєдич, А.Корнілович.

Звичайно, вплив ідей декабризму відбився на творчості Котляревського

(це виявилося у щирій симпатії до простих людей, в засудженні жорстокості

кріпосників, у викритті зловживань чиновників тощо), проте не можна

твердити, що письменник стояв за революційний характер оновлення

суспільства. У своїх суспільно-політичних поглядах він залишався на

позиціях поміркованого просвітительства, надіючись на мирне розв’язання

соціальних суперечностей.

В ці роки Котляревський майже безвиїзно живе в Полтаві. У 1827 р. йому

довелося зайняти ще й посаду попечителя “богоугодных заведений” (так

називалися тоді лікувальні заклади і богадільні). І на цій службі він

виявив себе простою, щирою, гуманною людиною. Як показують свідчення

сучасників, будинок Котляревського намагалися відвідати всі проїжджаючі

через Полтаву. Письменник теж любив бувати в сім’ях жителів Полта-

-6-

ви, завжди тепло й щиро розмовляв з людьми.

Жив Котляревський скромно і просто. “Під скромною простотою українця, -

пише його біограф С.П.Стеблін-Камінський, - Котляревський приховував

найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням... подавав тим,

що зверталися до нього, добрі й корисні поради і по змозі допомагав,

покриваючи всі дії своєї доброчинності присмерком таємниці. Він любив

бувати в товаристві, був люблений і шанований у вищому колі і в середньому;

був душею всякої бесіди, особливо дружньої, мав чудовий дар розповідати

розумно й весело, часто вживав алегорично, завжди до речі і з вигадливістю,

приказок і різних місць з книг... Мова його відтінювалась малоросійським

наріччям, але була жвава, оригінальна усмішка раз у раз вигравала на

устах”.

Інші сучасники також одностайно підкреслюють такі риси вдачі

Котляревського, як веселість, дотепність, природний нахил до гумору й

сатири. Гуманний і доброзичливий, він був одночасно гостро уїдливим і

нещадним у висвітленні негативних життєвих явищ і осіб. Письменник виявляв

виключне знання народного гумору й сатири, глибоку обізнаність з

українською етнографією і фольклором. Він знав безліч приказок і

прислів’їв, афоризмів і пісень, якими завжди пересипав свою мову; любив

розповідати анекдоти, часто вигадуючи їх сам.

У 1835 р. через хворобу Котляревський залишає службу і виходить у

відставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його

безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він

відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим все

своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорон зійшлося

населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові

і простій, щирій, гуманній людині.

30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито

-7-

пам’ятник першому класикові нової української літератури.

М.Коцюбинський у своїй промові на цьому святі образно визначив роль

І.П.Котляревського в розвитку української культури, підкресливши, що

“забуте й закинуте під сільську стріху слово, немов фенікс з попелу,

воскресло знову... і голосно залунало на весь світ” з його творів.

Ці слова М.Коцюбинського ніби розшифровували рядки Т.Г.Шевченка з його

поезії “На вічну пам’ять Котляревському”, що вибиті бронзою красувалися на

постаменті пам’ятника, встановленого на могилі письменника:

Будеш, батько, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Джерело:

1. П.К.Волинський. Іван Котляревський. Життя і творчість. Держлітвидав

України, вид. І.К., 1951, вид. 2, К.,1955.

2. Є.П.Кирилюк. І.П.Котляревський і його значення в історії української

літератури. Передмова до 2 тома Повного зібрання творів І.П.Котляревського,

В-во АН УРСР, К., 1953.

3. І.І.Пільгук. Життя і творчість І.П.Котляревського. Стенограма публічної

лекції, К., 1954.