Довженко Олександр

[pic]

ДОВЖЕНКО Олександр Петрович

(11.09.1894 р. — 25.11.1956 р.),

режисер, сценарист, автор розповідей і повістей.

Народився в селі Сосниці Чернігівської губернії на Україні. Закінчив

Глухівський вчительський інститут (1914). Учився в Київському університеті

і Комерційному інституті в Києві. Викладав фізику, природознавство і

гімнастику в гімназії (1914-1917). У 1920-1921 брав участь у створенні

Київського відділу народного утворення, у 1921-1923 — на дипломатичній

службі в Польщі і Німеччині. Вчився живопису в Мюнхені й у Берлінському

художньому училищі. У 1923-1926 — художник-ілюстратор газети «Вісти ВУЦВК»

у Харкові. З 1926 — режисер-постановник на кіностудіях Одеси, Києва,

Москви. У 1949-1951 і 1955-1956 — викладач ВГИКА. Заслужений діяч мистецтв

Української РСР (1940). Народний артист РСФСР (1950). Лауреат Ленінської

премії (1959 — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»). У 1957

Київській кіностудії художніх фільмів привласнене ім'я А. П. Довженко. У

1972 затверджена Золота медаль імені А. П. Довженко «За кращий військово-

патріотичний фільм».

Олександр Петрович Довженко — український режисер, сценарист,

письменник, народний артист РСФСР.

Наскрізний сюжет творчості Довженко каноничен для класики соцреалізма

— це боротьба старого і нового в житті народу. Унікальність же створінь

Довженко полягає в тім, що в суперечці цих двох почав у нього завжди

проглядається присутність третього — вічності. Виходець з багатодітної

селянської родини на Чернігівщині, у якій майже всі діти вмирали, не

досягши повноліття, Довженко одержимо ревною любов'ю до свого народу як

роду і — жахаючим баченням його історичної смерті як нації. Очевидно, це і

штовхнуло молодого шкільного вчителя, натхненного ідеями української

національної державності, спочатку в ряди прихильників петлюрівської

Центральної Ради, а після жорстокого розчарування в її політику — до

комуністів (згодом пережите знайшло відображення у фільмі «Арсенал», 1929).

Комуністичному ідеалу Довженко зберігав вірність усе життя, але

інтерпретував його надзвичайно своєрідно.

Драма взаємин людини з природою — от визначальний мотив його

творчості. Життя народу і життя природи зв'язані і взаємообумовлені. Ритми

соціального і природного життя незмінно співвіднесені — звідси і виникає

остання в кінематографі Довженко тенденція до подовження кадру, опора на

внутрікадрове (переважно природне) рухання, що дуже нетипово для

радянського кіноавангарда 20-х років. Звідси — і пафос його кінематографа.

Усе це повною мірою позначилося вже в першій авторській роботі Довженко в

кінематографі, куди він прийшов з живопису (якої учився в Мюнхені), —

кінопоемі «Звенигора» (1928). Однак повне підпорядкування силам природи

поставило людини на край загибелі, роблячи його неспроможним перед обличчям

будь-якої стихії — як природної, так і історичної. Тому приорітет перед

історичним минулим у художника, як правило, відсутній. Історія

представляється йому ланцюгом катастроф. Порятунок же — у розгадці таємниць

природи, її мови, у співтворчості з нею — прилучення до вічності. Таку

можливість і надає народу, по Довженко, революція, що виступає реальним

утіленням багатовікових народних сподівань, що знайшли відображення у

фольклорі. Фольклорні мотиви, постійно використовувані режисером у фільмах,

є втілення народної свідомості, його мудрості й обмеженості одночасно.

Фольклорна метафора в «Звенигоре» виникає в Довженко від повноти відчуття

ідеалу і незнання дійсного історичного шляху до нього (мотив зачарованого

скарбу).

З ще більшою гостротою колізія ця виникає в наступній картині

Довженко «Арсенал», присвяченої революції на Україні, де центральною подією

виявляється більшовицьке повстання в Києві в січні 1918 року проти уряду

Петлюри. Вирішений у традиціях історико-революційної епопеї, фільм дає

образ народу-маси як жертви стихії. Іншим утіленням маси й одночасно

антагоністом її виявляється робітник Тимош, що усвідомлює своє історичне

призначення і тому виростає в знаменитому фіналі до легендарного

сверхгероя, невразливого у своєму безсмерті для ворожих куль. Найвищий у

своїй творчості гармонії і сили досягає Довженко в останньому німому фільмі

«Земля» (1930), що як би спресували в традиційному для того років сюжеті

про вбивство куркулями молодого сільського активіста увесь досвід світової

культури. Пафос співтворчості людини з природою, дії по її законах, а не

насильство над нею визначили внутрішню гармонію фільму і відмовлення від

монтажної естетики. У суперечці між старим і новим у «Землі» беззастережно

перемагало — вічне. Саме в «Землі» з максимальною повнотою втілилися ідеали

Довженко, і саме «Земля» наочно показала розбіжність їх з державними.

У наступних творах Довженко робить серйозні внутрішні зусилля, щоб

примирити свій авторський ідеал з офіційною доктриною, що позбавляє ці

картини гармонії і цілісності «Землі», але додає їм затаєний внутрішній

драматизм. Визнаючи неминучість розриву з традиціями народного життя,

Довженко залишає за собою право сприймати цей розрив як історичну й

особисту драму, рівно як і протистояння двох іпостасей образа народу — маси

і героя, що опановує стихіями. Усе це знаходить втілення в його добутках 30-

40-х років: «Іван», «Аэроград», «Щорс», «Мічурін». У 1934 році Довженко

залишає Україну, рятуючи від хвилі репресій проти національної

інтелігенції, і знаходить у Москві притулок і заступництво Сталіна, що

наміряється зробити Довженко придворним художником. По його особистій

указівці Довженко створила міф громадянської війни у фільмі «Щорс». Однак

він так само намагався облагородити сьогодення ідеальним образом минулого,

як ніколи в «Землі» — майбутнім. Драматичний образ головного героя —

монументального богатиря, що ховає від усіх свої переживання. Саме в період

роботи над «Щорсом» сценарій Довженко з короткого монтажного плану

перетворюється в самостійний літературний твір, що існує паралельно з

фільмом. Літературі відтепер найбільше довіряє Довженко самі таємні думки і

почуття, особливо після того, як жорстокому розгрому Сталіна піддався

сценарій «Україна у вогні» (1943). Страх перед погрозою загибелі цілого

народу, що знову загострився в ті дні в Довженко, викликав до життя

сценарій-плач про трагедію народу, кинутого в перші тижні війни на сваволю

долі байдужою державою. Подальші кінематографічні задуми Довженко або

припинялися, або безжалісно спотворювалися, як це відбулося з чудово

поетичною «Життям у кольорі» (1946-47), перетвореної в канонічний історико-

біографічний опус «Мічурін» (1949). Основна увага в ці роки Довженко

приділяє роботі над епохальним задумом національного роману «Золоті

ворота». Але цей задум не був довершений, і місце подібного добутку в

українській літературі не зайнято дотепер. Однак ця робота дала поштовх до

створення сценарію про будівництво Каховського водоймища «Поема про море»

(1936), де внутрішня боротьба Довженко із самим собою досягає граничної і

нерозв'язної гостроти: ідеал і реальність взаємно відривають один одного. І

напередодні першого знімального дня Довженко вмер у Москві, так і не

одержавши дозволу повернутися на оспівану й оплакану їм Україну.