ДЕРЖАВНИЙ
Університет ІНФОРМАТИКИ і ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ
ФАКУЛЬТЕТ
ФІЛОСОФІЇ і РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
КАФЕДРА
РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
Реферат
за темою:
СВОБОДА
СОВІСТІ: ФРАНЦУЗЬКА СПЕЦИФІКА
Виконав:
магістрант
групи ФіР-04М
Халіков Р.Х
Науковий
керівник:
доц. І.А.
Козловський
Донецьк
2009
ЗМІСТ
Вступ
1.
Становлення принципу свободи совісті та відповідного
законодавства у Франції
2.
Французька модель відносин церкви та системи освіти
Висновки
Список
використаної літератури
ВСТУП
Інститут свободи
совісті та світогляду є одним з засадничих у сучасному суспільстві, його стан
слугує показником розвитку особистих прав та свобод людини. Право на свободу
совісті є, з одного боку, універсальним, а з іншого – залежить від унікального
розвитку правової системи конкретної держави. Правова модель регулювання свободи
совісті, що набула поширення у Франції, є показовою для європейського простору
та демонструє т.зв. «антагоністичне розмежування» держави та релігії. Вивчення
та аналіз особливостей французької моделі є особливо актуальним для
українського релігієзнавства в світлі того, що Україна намагається на
законодавчому рівні сформулювати власну концепцію державно-церковних відносин,
для чого уряд розробляє відповідний законопроект. Отже аналіз особливостей
розвитку та проблемних аспектів сталих моделей є необхідним для уникнення
помилок. Франція ж є прикладом сепараційної моделі, яка також властива для
України на сучасному етапі та витікає з Конституції та Закону «Про свободу
совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р.
Мета даного
дослідження – проаналізувати специфіку французької моделі розуміння свободи
совісті в її розвитку, виявити проблемні питання у принципах лаїчності на рівн
державно-церковних та освітньо-церковних взаємин.
Об’єктом
дослідження обрано французьку правову систему врегулювання права на свободу
совісті. Предмет – французьке законодавство про свободу совісті.
Робота розділена
на два питання, в яких простежено розвиток і становлення принципів лаїчності та
законодавства про свободу совісти у Франції взагалі, а також розвиток правово
моделі відокремлення системи освіти від церкви та релігійних організацій.
Загальна ситуація досліджена в першому питанні, проблеми світської державно
освіти та її альтернативи розглянуто в другому.
Методологія
роботи охоплює аналіз нормативної бази французької моделі інституту свободи
совісті, компаративне порівняння моделей світської освіти в різних регіонах
Франції, аналіз критичної літератури французьких фахівців зі свободи совісті та
лаїчності.
1. СТАНОВЛЕННЯ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ СОВІСТІ
ТА ВІДПОВІДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА У ФРАНЦІЇ
Принцип свободи
совісті складався у Франції протягом тривалого часу, і можна стверджувати, що процес
його становлення був невід’ємним від процесу становлення Франції як
республіканської держави. Дослідники виокремлюють три великих етапи істор
свободи совісті та формування лаїчності у Франції – етап виникнення (період
Великої французької революції), етап «війни двох Францій» (змагання
прокатолицької партії з прореволюційною республіканською у ХІХ столітті) та
сучасний етап світського примирення, що прогресує [1; 2]. Проте можна говорити,
що насправді вся історія розбудови французької держави й була тією «війною двох
Францій», для якої сучасні релігієзнавці віддали тільки ХІХ століття.
Початок
становлення специфічно французького, лаїчного, відчуття свободи совісті відноситься
до часів Великої французької революції, що привела до виникнення Першо
республіки. Цей період позначений боротьбою Франції за незалежність від
католицької церкви, а крім того – за рівність прав і свобод громадян. Відповідно,
Декларація прав людини і громадянина, що була прийнята Установчими зборами 26
серпня 1789 року «перед лицем і під покровительством Верховної істоти»,
проголосила, серед іншого, що «ніхто не може підлягати утискам через сво
погляди, навіть релігійні, за умови, що їх вираження не порушує суспільного
порядку, який установлений законом» [3].
У розвиток цього положення спеціально ліквідовано дискримінацію протестантів (грудень
1789) та іудеїв (вересень 1791), а Конституція 3 вересня 1791 р. (преамбулою до
неї стала згадана вище Декларація) проголосила свободу кожного «відправляти
обряди того віросповідання, до якого він належить» [4].
Цей етап
державотворення засвідчив також і претензії французької держави на місце
духовного керманича нації, узурпацію деяких функцій, що традиційно належали
церкві. Першим значним кроком на цьому шляху була Громадянська конституція
духівництва (12 липня 1790), яка затвердила новий адміністративний поділ діоцезів,
проголосила обрання єпископів та кюре громадянами (не обов’язково католиками)
та без необхідності затверджувати рішення громади римським єпископом; також
слід згадати декрет про присягу духівництва на вірність громадянському устрою
від 27 листопада 1790 року. Більшість кліриків не прийняла нововведень
розірвала стосунки з державою, а Законодавчі збори зіткнулися в цьому питанні з
королем. У 1792 році було введено обов’язковий громадянський шлюб, а за рік
уже без короля – республіканські цінності вже остаточно набули релігійних рис,
зі своїм культом, ієрархією та богами. Як пише Жан Боберо, «Підсумок революц
виглядає доволі неоднозначно: проголошення основних засад світськост
супроводжувалося подіями, що охоплювали одночасно антирелігійні та контррелігійн
аспекти (вони відрізняються тим, що перші є боротьбою проти релігії як такої, а
другі схильні до зміни форм релігійності)» [1]. Проте цей сумбурний час дав
приклад державної політики ворожості щодо релігії, послідовного та
наполегливого відмежування від релігійних організацій, і Франція досі пам’ята
ці уроки.
Під час
правління Наполеона Бонапарта бурхлива та емоційна антикатолицька діяльність
французького керівництва перейшла до більш спокійної фази, а антирелігійну
політику замінив проголошений державою світський плюралізм і сепарація. Після
Конкордату 1801 року католицька церква отримала публічний статус і стала одним
з «визнаних культів», поряд із лютеранством, реформатством та іудаїзмом. З
ншого боку, перестали діяти положення Громадянської конституції духівництва,
що розмежовували лояльних і нелояльних до режиму священників. Громадянський
кодекс 1804 року продовжує тенденції до розмежування держави та церкви; хоча за
релігійними організаціями залишається право на духовне та моральне виховання,
школа (як і медицина) вже остаточно відокремлені від церкви. Доба Наполеона та
взагалі ХІХ століття стали часом «війни двох Францій», коли сперечалися партії,
що відстоювали монархічні та прокатолицькі цінності з одного боку, та ідеали
Декларації 1789 року з іншого. Кожна зі сторін почергово приходила до влади,
проте не могла її втримати надовго. Остаточно республіканці закріпили сво
позиції після падіння режиму Наполеона ІІІ в 1871 році.
Кінець ХІХ ст.
пройшов у Франції з акцентом на відокремлення системи освіти від релігійних
нституцій. Розпочався процес із того, що було скасовано закон Фаллу (від 1850
року), який надавав «служителям культів право інспекції, нагляду та управління
в громадських та приватних початкових школах» [2,
с. 160].
Новий закон «Про обов’язкове початкове навчання» від 28 березня 1882 року відокремлював
шкільне адміністрування від релігійних організацій, натомість надавав окрім
неділі ще один вихідний день, щоб батьки за бажанням надавали своїм дітям
релігійної освіти (ст. 2). Цей та інші закони про відокремлення школи від
церкви (наприклад, закон від 30 жовтня 1889 р.) отримали загальну назву
«законів Феррі» на честь Жюля Феррі – міністра народної просвіти та витончених
мистецтв, ініціатора «вигнання Бога зі школи» та яскравого антиклерикала тих
часів, якому належить вислів про те, що «віднині моральність тримається за
рахунок власного авторитету» [1]. Нарешті було запропоновано вилучити будь-яку
згадку про релігію зі шкільної програми, поза межами курсу історії релігій.
Остаточне
відокремлення церкви від держави закріпив Закон «Про взаємне відокремлення
церков та держави» від 9 грудня 1905 року. Під час його обговорення зіткнулися
вже не дві, а більше Францій, серед яких, наприклад, І.В. Понкін виокремив
точки зору «радикальних противників розмежування церкви й держави» (у свою
чергу, цю позицію розділяли католицькі ієрархи, а також – світські чиновники),
«державників – противників розмежування», «радикальних прихильників» та
«поміркованих прихильників розмежування церков і держави» [5, с. 13-22]. Важк
багаторічні дебати приводили до того, що законопроекти щодо сепарації не могли
набрати більшості в парламенті, хоча ставилися на розгляд у 1881, 1882, 1885,
1886,1891 та 1897 роках. Але з 1903 року дебати прихильників Конкордату та
сепарації стають все гострішими, а в 1904 р. було створено варіант законопроекту
про розмежування (автор – Еміль Комб), де католицька церква була звинувачена в
порушенні Конкордату, який через те втрачав свою чинність. Проте прийнятий був
тільки наступний варіант законопроекту (автори – А. Бріан, Ф. Бюіссон, Л. Межан
П. Грюнбом-Баллен), менш агресивний відносно церкви та поміркованіший.
Серед положень
Закону І.В. Понкін відзначає встановлення правових засад розмежування церков
держави, ліквідацію всіх державних релігійних установ, створення умов для
функціонування недержавних релігійних організацій, націоналізацію значно
частини релігійного майна [5, с. 25-26]; з іншого боку, Закон регламентував
сфери, де все ж існувала співпраця держави та релігійних організацій
(наприклад, фінансування інституту капеланів). Виконання цих положень
забезпечувалося та впорядковувалося Декретом від 16 березня 1906 року відносно
регламенту публічної адміністрації щодо виконання Закону від 9 грудня 1905 р.
Католицька
церква відреагувала різко негативно, вийшли дві енцикліки папи Пія Х «Vehementer
Nos» та «Gravissimo»,
де засуджувалося розмежування та заборонялося католикам створювати «релігійн
асоціації» та взагалі мати стосунки з державою. Після цього почалася боротьба,
взаємні звинувачення, прийняття чергових законів тощо. На початку 20-х років ХХ
століття було досягнуто прогресу у стосунках. Жан-Поль Віллем пояснює: «Для
Католицької Церкви, що відмовилася від статусу культурної «асоціації», наданого
й у 1905 р., бо цей статус не враховував її ієрархічної структури та влади
пископів, було в 1923 р. запропоновано статус «діоцезійної асоціації», який
вона прийняла» [2, с. 260]. А протягом 1923-1924 рр. було прийнято угоди
Пуанкаре-Серетті. Слід зазначити, що некатолицькі релігійні організації Франц
віднеслися до сепарації більш лояльно від самого початку, навіть брали участь у
створенні цього законопроекту. Також треба зазначити, що Закон від 1905 року
набув чинності не на всіх французьких територіях, наприклад, в Ельзас-Мозел
він не функціонує повною мірою, як і на території Гвіани.
Законодавство ХХ
століття передовсім було спрямоване на подальший розвиток і доповнення Закону
від 1905 року, не змінювало правової моделі антагоністичної сепарації держави
та церкви, що властива Франції. Проте поступово відносини держави та церков
лібералізуються.
2. ФРАНЦУЗЬКА МОДЕЛЬ ВІДНОСИН ЦЕРКВИ ТА
СИСТЕМИ ОСВІТИ
Французька
модель взаємин релігійних організацій та системи освіти не є уніфікованою на
всій території Франції. Загальна концепція формувалася протягом останньо
чверті ХІХ – першої чверті ХХ ст.ст.. Ціла низка законодавчих актів, починаючи
зі згаданих вище «Законів Феррі», а також низка заходів на кшталт конференцій
та семінарів було присвячено якомога більшому відокремленню церкви від системи
громадської освіти. Тогочасні вчителі або не торкалися релігійних питань
зовсім, або були налаштовані різко атеїстично (при тому, що священників було
усунено від викладання ще у 1880-х роках).
Не тільки
викладання релігійних дисциплін було поставлене під сумнів, а й моральне
виховання у школах пропонувалося зробити суто світським. Ж.-П. Віллем нада
нформацію про те, що «В 1901 р. новостворені товариства вчителів виступили з
вимогою вилучити згадку про обов’язки щодо Бога з програми моралі, і того ж
вимагала Ліга навчання на своєму ХХІ конгресі в серпні 1901 р. в Кані» [2,
с. 161]. Ліга навчання також запропонувала замість релігійного виховання ввести
у школах курс історії релігій, що було підтримано радикально-соціалістичною
партією. Проте відповідних законодавчих рішень не було прийнято, і Ліга
навчання до 1982 року взагалі не згадувала на своїх Асамблеях про історію
релігій у школах.
Вже 80-і роки ХХ
століття знов підняли питання співвідношення релігії та шкільної освіти. «Так,
у березні 1984 р. у Версалі, – пише Віллем, – тисячі французів на чолі з єпископом
висловилися за приватну школу проти урядового проекту створення «велико
об’єднаної та лаїчної служби національного виховання». Десятьма роками потому,
в січні 1994 р., в Парижі відбулася велелюдна маніфестація цього разу
прибічників публічної школи: це було реакцією на спробу уряду дозволити
місцевим спільнотам фінансувати витрати на інвестування приватних закладів
понад дозволені доти 10%» [2, с. 266]. Про те, що процес не закінчився у ХХ
ст., свідчить хоча б той факт, що ще через десять років, 15 березня 2004 р.,
було прийнято відомий Закон № 2004-228 «Про застосування принципу світськост
відносно носіння в школах, коледжах та громадських ліцеях знаків чи предметів
одягу, що виявляють релігійну приналежність» [5, с. 68-69], який призвів до акцій
протесту з боку мусульманської умми.
Цікаво, що після
прийняття Закону від 15.03.2004 французькі мусульмани почали масово відправляти
дітей до католицьких приватних шкіл, де його виконання не є обов’язковим. Зараз
учнів-мусульман у таких закладах близько 10%. Російський сайт «Газета.ру»
приводить фрагмент з інтерв’ю колишнього головного муфтія Марселя Сохейба
Беншейха: «Це доволі смішно, але сьогодні католицька церква толерантніша до
сламу, ніж французький уряд… Секуляризація стала у Франції державною релігією,
а державні школи – її храмами» [6].
Вибір пав саме на католицькі навчальні заклади через те, що їх у країн
нараховується близько 8500, порівняно з чотирма ісламськими, а відносно дешеве
навчання та можливість вчитися для не католиків роблять ці школи довол
бажаними з боку мусульман.
Отже, кожне нове
рішення про зміни у відносинах системи державної освіти та релігійних
організацій у Франції супроводжується значним соціальним дисонансом, розпалю
заворушення на релігійному ґрунті. З іншого боку, частина французьких територій
ще навіть не позбулася всіх положень Конкордату 1801 року, і не прийняла до
обов’язкового виконання суперечливі закони про антагоністичну сепарацію церкви
та держави. Йдеться, насамперед, про східні департаменти країни – Мозель (Лотарингія),
Нижній Рейн і Верхній Рейн (Ельзас). Ці території мають складну історію, кілька
разів послідовно приєднувалися до Франції та Німеччини, тому законодавство
(зокрема, модель державно-церковних відносин) в цих департаментах відобража
особливості і французького, і німецького розуміння світської освіти. Закон від
9 грудня 1905 р. не змогли провести для цього департаменту ні після Першої світово
війни (в 1918), ні після Другої (1944), коли Ельзас-Мозель знову ставав
французьким після перебування під німецької владою. Досі на території Ельзасу
та Мозеля мають особливий статус католицизм, лютеранство, реформатство та
удаїзм, Страсбурзький університет має факультети протестантської та
католицької теології, а у громадських школах проводиться конфесійне навчання.
Згідно з
статтею 36 Закону Фаллу від 1850 р., початкові громадські школи в Ельзасі та
лотарінгському Мозелі є конфесійними (зараз вони здебільшого міжконфесійні,
проте не лаїчні у загально французькому розумінні), при чому релігійне навчання
проводиться для учнів-представників кожної релігії окремо. У 1974 р.
спеціальний декрет ствердив принцип добровільності викладання релігії, але
посада її викладача залишилася конфесійною. Що стосується закладів середньо
освіти (коледжів і ліцеїв), то вони не є конфесійними, проте в них також
обов’язкове релігійне навчання. А оскільки така норма регулюється не
Конкордатом 1801 р., а спеціальним указом 1887 р., то релігійне навчання в цих
закладах не обмежене т.зв. «визнаними конфесіями», хоча на практиці здебільшого
не йде далі них. У 1936 році учням була надана можливість звільнитися від
релігійного навчання, а в 1974 р. її було підтверджено.
Варто зазначити,
що приклад Ельзас-Мозеля свідчить про те, що вивчання релігійних засад у
державних школах забезпечує стабільно високий рівень релігійності громадян
трьох вище описаних департаментів і усуває багато проблем у стосунках держави
та релігійних організацій. Що ж до Франції загалом, то постійні конфлікти на
релігійному ґрунті значною мірою пов’язані не тільки з невизнаним статусом
релігійних організацій у країні, а й з релігійним невіглаством громадян. Для
усунення таких конфліктів було б доцільно як переглянути деякі положення
законодавства, так і ввести нарешті історію релігій до системи світсько
державної освіти. Ці питання постійно обговорюються у колах релігієзнавців,
правників і релігійних діячів (наприклад, 21-23 листопада в Ліоні було
проведено 83 міжнародну конференцію «Тиждень французького суспільства», що
носила назву «Релігії – загроза чи надія нашого суспільства?», де докладно
розглядалося місце релігій у французькому суспільстві та намагалися знайти
оптимальні позиції для налагодження діалогу держави та релігійних систем [7]).
Проте досі законодавство про стосунки релігії та системи освіти у Франції є одним
з найбільш конфліктогенних у Європі.
ВИСНОВКИ
Відповідно до
поставленої мети, протягом виконання роботи було досягнуто конкретних висновків
щодо специфіки французького розуміння свободи совісті. Французька модель
нституту свободи совісті є складною та такою, що розвивалася паралельно з
становленням Франції як світської республіки. Процес формування світоглядної та
нормативної бази принципів лаїчності проходив у постійній «війні двох Францій»
консервативної та релігійно налаштованої частини населення з прихильниками
республіканських цінностей, встановлених Великою французькою революцією. Кожне
нововведення мало пройти складне обговорення представниками ворожо налаштованих
таборів, щоб бути сприйнятим на законодавчому рівні.
Нині французька
модель відносин державно-релігійних стосунків є прикладом принципово світсько
політики держави, яка намагається повністю розмежуватися з релігійними
організаціями та дистанціюватися від релігійних почуттів своїх громадян. Це
нерідко призводить до напруження у французькому суспільстві, до конфліктів на
релігійному підґрунті. З
ншого боку, така позиція в певний історичний момент дозволила Франц
позбутися влади католицької церкви та перейняти разом з її повноваженнями
значну частину її власності на території держави. Специфіка релігійної політики
Франції характеризується намаганням держави взяти на себе виконання всіх
можливих ролей, які раніше виконувала в соціумі церква, наприклад,
проголошувача та легітиматора моральних цінностей.
Система
державної освіти у Франції відповідає політиці світськості та послідовно
намагається позбавити громадські навчальні заклади впливу релігійних
організацій, залишивши останнім можливість мати власні заклади приватної форми
власності, де не заборонено торкатися питань релігійної освіти учнів. При цьому
релігійна освіта все ж присутня на державному рівні в трьох департаментах
країни, що, в свою чергу, пов’язане з їхнім історичним розвитком як
прикордонних із Німеччиною. Таким чином, «війна двох Францій» у освітній
площині триває досі.
СПИСОК
ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.
Боберо
Ж. Светскость: французская исключительность или универсальная ценность? //
Зеркало недели / Человек. – 2002. № 28 (403) // http://www.zn.ua/3000/3690/35532/
от 27.07.2002.
2.
Віллем Ж.-П. Європа та релігії. Ставки
ХХІ-го століття. / Пер. з фр. Д. Каратєєва.
К.: Дух і літера, 2006. – 331 с.
3.
Декларация прав человека и гражданина
1789 года // Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.:
1989. – С. 26-29 // http://www.liberte.newmail.ru/declaration.html от
02.01.2009.
4.
Конституция Франции. 3 сентября 1791 // http://historydoc.edu.ru/catalog.asp?cat_ob_no=14837&ob_no=14838
от 02.01.2009.
5.
Понкин И.В. Столетие французького закона
о разделении церквей и государства. – М.: Издательство Учебно-научного центра
довузовского образования, 2005. – 78 с.
6.
Химшиашвили П. Распятие
приветствует
полумесяц:
французские мусульмане предпочитают католицизм государству // http://www.gzt.ru/world/2008/09/30/223019.html
от 30.09.2008.
7.
Denis J.-P. L`espoir est – il une
menace? // La vie. – 2008 (20 novembre). -
3299, P. 5.
